Отже, ми подали п’ять спільних характеристик комічного, за Ж. Ґійоменом. Такий плідний підхід дозволяє нам просунутися в нашому метапсихологічному й генетичному вивченні сміху і смішного.
В. Генетична перспектива.
a) Р. А. Шпіц[45]. — Австро-американський психоаналітик Рене Арпад Шпіц у своїх текстах занурює нас у психогенетичні умови сміху. Його праці дозволяють встановити зв’язки між першим сміхом немовляти, його моторною системою, надмірним психічним збудженням, формуванням початкового Я і ротовою порожниною. Але прояснимо таке: сміх як лицева міміка, емоційне вираження, може розглядатись як інша форма направленої, інтенційної, конкретної активності, що здійснюється «тілесним Я» з метою захисту й регулювання психіки. Він відповідає на психічне, радше позитивне, збудження, яке спричинене зовнішніми стимулами (спершу), наявними всередині ігрового діалогу мати–дитина, і вивільняється моторним лице-дихальним шляхом відповідно до принципу константності, що створює пониження напруги, а отже, психотілесного розслаблення, яке супроводжується досвідом душевного спокою і втіхи.
Крім того, треба зазначити, що моторний патерн стосується насамперед ротової порожнини, колиски сприйняття і місця інкорпорації, істотних функцій для виживання виду, важливість якого також філогенетичного порядку. Чи випадково це? Нам так не здається, бо, як ми наголосили в Другому розділі, сміх також вписується в природну історію лицевої міміки, в якій ротова порожнина посідає превалююче місце. Втім, під час сміху відкриття ротової порожнини, здається, слугує подвійній меті в психічному плані: це інкорпорація або інтроекція, про які сигналізує демонстрація зубів; і це виштовхування, позначене вокалізацією. Отже, ротова порожнина не існує сама по собі, а є наддетермінованою у психогенетичному й онтогенетичному плані. Ба більше, складне отримання задоволення досягається сміхом — і отримання успішного психічного самоконтролю Я, і отримання полегшення завдяки моториці, — але сміх також передає тріумф урегулювання Я.
«Сміх і, ймовірно, усмішка, — пишуть Шпіц і Блац, — можуть розглядатись як моторні механізми, що супроводжують розв’язання конфліктів, які довший чи коротший час утримували людину в безвихідному становищі. Характер цих конфліктів перебуває на стикові фізичного контролю та інших реалізацій Я… Сміх є успішне рухове функціонування на службі Я».
Отже, йдеться про певний тип сміху, пов’язаний з доволі чіткими психічними умовами.
Однак у процесі розвитку дитини з’являються й інші типи сміху, у зв’язку з опануванням іншими збудливими, хвилюючими психічними ситуаціями.
б) «Здрастуй, радосте! Походження сміху і радості у малої дитини». — Чотирнадцята наукова конференція Центру психічної допомоги дітям при Інституті догляду за новонародженими в Парижі, що проходила в березні 1986 року під головуванням професора Мішеля Суле, була присвячена темі сміху й радості у малих дітей, що залишалася маловивченою до того часу. У доповідях брали участь Б. Крамер, Д. Штерн, Л. Крайслер, Ф.П. Еспаза, Р. Пюйєло, Б. Ґосле, а також сам організатор М. Суле.
Як випливає з назви, розглядалася саме генетична перспектива сміху та його зв’язки з радістю. Л. Крайслер[46] пов’язує сміх із радістю та потягом до самовладдя. Він виявляє, що невдача, порушення тілесного або розумового самоконтролю виникає у численних ситуаціях, що спричиняють сміх. До того ж деякі ритуалізовані ігри, такі як «ку-ку» або «лізе рак-неборак» також спричиняють вибух сміху внаслідок позитивного психічного збудження, яке «вихлюпується» через сміхову моторику. Психічна рівновага «щасливо» віднайдена. Тут сміх постає як моторний, лице-вокальний інструмент з метою врегулювання надмірного і потенційно позитивного психічного збудження, вписуючись у протизбудливу систему Я. Процедура сміху виражає і надає комплексне задоволення, а саме — задоволення віднайденого раптово психічного опанування, але також задоволення від попереднього збудження і, нарешті, задоволення, власне, від моторної функції.
Почнемо з доповіді М. Суле під кумедною назвою «Фу-кака, або Буденна копролалія: радість гарантовано!». Він убачає в першій грі словами дитини віком від трьох до п’яти років, що автоматично викликає в неї сміх, деякі характеристики комічного — словесного, феноменологічного, функціонального та психодинамічного порядку. Зазначимо тут феномен згущення емоцій і репрезентацій, вираження первинного процесу, що порушує цензуру і проникає в передсвідомий вторинний процес. Він підтверджує фундаментальний принцип психоекономіки. У вигуку «фу-кака!» (caca-boudin — букв.: кака-ковбаска) анальність поєднується з оральністю в «спокійній і дивній» близькості, а також викликає асоціації з фалічним образом (чорний або білий пеніс). Крім того, автор доповіді пов’язує дві форми садизму: садистсько-анальну фазу і садистсько-оральну (канібальську). «Фраза “фу-кака”, — стверджує М. Суле, — має цінність заклинання, що дозволяє відвернути тривоги, які породжують ці два поєднані садизми». З цією грою слів ми знову віднаходимо одну з основних функцій вербального комічного, зокрема функцію психічного врегулювання болісного афекту за допомогою ігрової техніки, що нагадує, однак, деякі елементи маніакального захисту: трансформацію пасивності в активність і трансформацію болісного афекту в позитивний афект трансформацію в свою протилежність.
46
L. Kreisler, Notations sur le corps de l’enfant dans la gaieté, l’indifférence et la dépression,