«Ми виходимо з того, — пише Віннікотт у «Грі та реальності»[47], — що завдання прийняття реальності ніколи не розв’язується до кінця, жодне людське створіння не може звільнитися від напруженого взаємозв’язку зовнішньої та внутрішньої реальностей, і послабити цю напругу можна через проміжну сферу досвіду, якої годі позбутися (мистецтво, релігія тощо). Ця проміжна сфера — безпосереднє продовження ігрового поля маленької дитини, що “забулася” в грі».
Ідеться про психосоціальну активність, що має за свою модель символічну гру дитини, фантазматичну обробку, засновану на бажанні, в якій можна виділити певні захисні характеристики, такі як трансформація пасивної позиції в позицію активну, перетворення тривоги на задоволення (трансформація в свою протилежність), проекція внутрішніх небезпек на зовнішній світ, ототожнення з агресором, як і вияви маніакального захисту — згадаймо, зокрема, почуття всемогутності, нарцисичний тріумф над об’єктом, маніпулювання ним, знецінення. Тут ми спостерігаємо також вияви первинного процесу, в основі якого лежить бажання, котре символічно реалізується в плані латентного змісту, як зазначає Бержере щодо гумору.
• Ця сміхова активність, посутньо грайлива й захисна, знаходить добрий компроміс, задовольняючи імпульсні бажання Воно, заборони Над-Я, обмеження реальності, що пов’язані з вимогами до комунікації сміхового повідомлення бути притомним і зрозумілим, а також з дотриманням соціальних правил і, нарешті, потребою в самоконтролі Я. Тривога і психічна напруга, породжені конфліктами тенденцій, будуть нарешті владнані й опановані. Принцип задоволення тріумфує, знаходячи своє походження «по той бік принципу задоволення», у захисті й опануванні болісних афектів, таких як тривога, пов’язуючись з дотриманням і повагою до принципу реальності та з нарцисичною перемогою, що супроводжується задоволенням від самовладдя.
• У смішному «імпульсне» задоволення залишається на підготовчій стадії і є реалізацією бажання лише на рівні латентного змісту. Вуайєристсько-ексгібіціоністські та садистичні потяги задовольняються на символічному рівні, вербальною мовою і/або міможестовою репрезентацією.
• Сміхова комунікація може бути особистісною і/або міжособистісною; вона вписується в соціальну структуру і вживає мовлення з багатою пластичною й руховою репрезентативністю, вказуючи на його інфантильно-регресивний характер. У глядачі-слухачі активно задіяна функція уявлення, і вона викликає ідентифікаційно-інтроектні, а відтак проективні відрухи дистанціювання, як наголошує Ґійомен. Нагадаємо, що Фройд наполягав на глибокій психічній узгодженості між дотепником і його слухачем через спільний обмін затримок і витіснення. Справді, «успішна» сміхова комунікація ґрунтується на міжособистісній, колективній психічній згоді (культурний і соціальний вимір смішного), на обміні захистами, ідентифікаційними і проективними рухами дистанціювання, спільному розділенні, що породжує економіку витрати інвестиції, яка раптово стає надлишковою, вільною, вибавляючись через сміх. Група виконує роль підтримки на рівні ідентифікації нарцисичного перестрахування та відчутного зняття вини. Економіка психічної трати, чи то від афекту незадоволення, викликаного тривогою, чи то від інвестування, навіть витіснення, становить собою основний психоекономічний принцип смішного та один зі збудників сміху.
— Що ж до сміху, то його психічне творення видається комплексним. Фройд уважав, що сміються з загальною сумою попередньо інвестованої психічної енергії, що раптово вивільнилася. Це справді один з економічних аспектів сміху. Напевне, він «згущує» певну кількість факторів і сигналізує про психічну полісемію.