Отож жарт рятує, сміх лікує, анекдот дає нову трактовку та погляд на речі, ще раз демонструючи, що «в кожному жарті є лише доля жарту», а все решта — неперевершена істина життя. Хочеться сподіватися, що книжка Еріка Смаджа розширить буденне зашорене сприйняття та зверне увагу на світ прихованих механізмів, що рухають життя. Відтак розуміння природи жарту та сміху як спонтанних і творчих реакцій на реалії життя допоможе кожному з нас свідомо рухатись у бік особистісного прогресу та творити загальнолюдську сміхову культуру сьогодення, за допомогою якої сміливо та відкрито дивитись у вічі Вічності.
Світлана Васьківська,
кандидат психологічних наук
Вступ
Напевне, вже усталився традиційний «популярний» дискурс, який пропонує три головні характеристики сміху: його саме людська властивість; структурний зв’язок із радістю та задоволенням від комічного, що робить зі сміху показник «доброго здоров’я»; автоматичний аспект сміху, рефлекс його виконання, який не викликає ніяких питань і є очевидним для виконавців.
Справді, «з усіх тварин лише людині властиво сміятися», — якось зазначив Аристотель[1], якого згодом блискуче перефразував Рабле. Цей вислів, обернувшись на загальне переконання, прокладає чітке розмежування між тваринним царством і людиною, природою і культурою. Мовляв, сміх притаманний людському роду й культурі, не маючи помітних і визначених антецедентів у наших найближчих родичів, великих людиноподібних мавп.
Сміх до того ж «сигналізує» про афект радості й задоволення, яке дарує нам щось комічне. Досить простої сміхової експресії на обличчі, щоб ми уже зчитували й розпізнавали радісний афект і сміховий характер стимулів, що спричиняють відповідний інстинктивний руховий акт. «Людина сміється, коли радіє, і радіє, коли кумедна ситуація дає задоволення». Сміх вочевидь пов’язаний із радістю та задоволенням на структурному рівні, є веселою відповіддю на смішні повідомлення. Фактично він забезпечує добре психічне самопочуття.
Нарешті, його «імпульсивний», «конвульсивний» характер відсилає до поняття автоматизму, рефлексу, навіть механічного здійснення, що не потребує якого-небудь попереднього розумового опрацювання або обдумування. Сміх не стає предметом вербалізації чи рефлексії, він просто вибухає і далі котиться сам собою.
Автоматизм та інтелектуальна очевидність сміху приводять нас до спостережень, які зробив Клод Леві-Строс[2] про несвідому природу колективних явищ, сформульованих у вступі до «Структурної антропології»:
«Немає жодного сумніву, що несвідомі мотиви виконання того чи того обряду або належності до певного вірування досить-таки далекі від тих, на які посилаються, щоб їх виправдати. Навіть у нашому суспільстві кожна людина старанно дотримується правил поведінки за столом, суспільного етикету, вимог до одягу і численних моральних, політичних і релігійних норм, однак їхнє походження і реальні функції не є для неї предметом обдуманого аналізу. Ми діємо та мислимо за звичкою».
На кшталт Леві-Строса ми могли б також розглядати сміх як несвідому соціальну навичку, яка засвоюється виконавцями як звичка і стає предметом подальших обробок і раціоналізацій.
Традиційний дискурс, поширюючи популярні уявлення, супроводжується інтересом багатьох дослідників до такого явища, як сміх. Справді, філософи, психологи, етологи, медики, зокрема, висловлювали свої ідеї, деякі з яких були структуровані в пояснювальні теорії з претензією на універсальне узагальнення. Фактично це були різнобічні погляди на одне й те саме явище, але вони постачали важливі знання, які могли бути використані на пізнішій стадії з метою створення синтетичного уявлення.
Ці два типи дискурсу видаються нам незадовільними. Перший вочевидь маскує два фундаментальні аспекти сміху: його історичність і складну гру взаємозалежностей. Другий, виокремлюючи свій предмет, становить собою редукціоністське, вузько аналітичне бачення зі слабкою евристичною цінністю.
Ми, зі свого боку, як і Марсель Мосс у нарисі про техніки тіла[3], вважаємо, що будь-яка людська поведінка — міміка обличчя або інші «тілесні техніки» — має стати предметом усебічного, багатодисциплінарного підходу, включаючи біологічні, психологічні та соціокультурні аспекти. Справді, людина, опинившись на верхівці еволюції тваринного світу, інтегрувала різноманітні стадії та набутки філогенезу, заразом розірвавши зв’язок і відмежувавшись від найближчих родичів своїх, великих людиноподібних мавп, завдяки здійсненню «двох основних інновацій», появи подвійного — психічного та культурного — життя, кодованого складною системою лінгвістичних знаків. Однак її філогенетичний спадок, що передається через геном, зберігся й асимілювався в нових специфічно людських набутих властивостях (складна психічна система і культура), щоб уже бути задіяним у поведінкових моделях, що характеризуються складною взаємозалежністю, функціональною полівалентністю і багатозначністю. Так, стає важливо вивчати, як казав Мосс, «тотальну людину».
3
M. Mauss, Les techniques du corps,