Ось його висловлювання з цього приводу:
«І я дійшов висновку, що неможливо мати ясне бачення про всі ці факти: про біг, плавання тощо, якщо не ґрунтуватися на потрійному підході замість однобічного підходу, хай він механіко-фізичний, як-от анатомічно-фізіологічна теорія ходи або ж, навпаки, психологічний чи соціологічний. Потрібна потрійна точка зору — перспектива “тотальної людини”».
Тому ми вважаємо, що для кращого розуміння предмета сміху потрібно застосувати концептуальні інструменти й методи таких дисциплін: етології, медицини, когнітивної психології, психоаналізу й антропології. Один зі способів їхнього поєднання буде забезпечений поняттям комунікації.
Справді, сміх традиційно сприймали як емоційний вираз обличчя, але насамперед він є способом невербальної комунікації різних типів афективних повідомлень, серед яких передусім фігурують радість і задоволення, але також агресія і тривога.
Фактично поняття комунікації цілком може бути об’єднавчою концепцією, за допомогою якої сміх розглядатиметься в його біологічних, патологічних і соціокультурних аспектах.
— У Першому розділі ми розглянемо три класичні визначення сміху, згадаємо низку його вжитків у різних мовних висловах, а відтак здійснимо філософську мандрівку від античних авторів до Берґсона.
Філософи насправді часто ставлять добрі запитання й дошукуються відповідей на них, а деякі, як зазначив Л. Дюґа у «Психології сміху» (1902), спромоглися структурувати свої роздуми про сміх у чіткі теорії. Вони ж підкреслюють складність такого явища, як сміх.
— У Другому розділі за допомогою етології ми розглянемо феноменологію сміху і спробуємо викласти його онтогенез і філогенез, а також чинники його історичності.
— Третій розділ запропонує огляд зовнішніх і внутрішніх факторів, що сприяють появі та створенню сміху. Зовнішні фактори збурюють як видиме смішне, так і внутрішні психічні процеси, тимчасом як внутрішні детермінанти, множинні та комплексні, стосуються психічного і мозкового сміхотворення, впливають на моторику та голос. Такий розгляд потребуватиме звернення до даних нейрології, психіатрії та психоаналізу.
Наприкінці другого та третього розділів ми запропонуємо біологічне та психічне кодування сміху.
— Нарешті, у Четвертому розділі буде розглянуто модальності соціокультурного підходу до сміху, вписаного в своє «природне» середовище, а саме — соціальне і культурне життя певної історично детермінованої групи. Будуть визначені параметри його культурного кодування. Спираючись на етнографічні дані, ми запропонуємо власне бачення сміху і смішного, що утворює систему комунікації смішне–сміх. Отже, сміх посяде проміжну позицію між системою сміхової комунікації та системою емоційних, індивідуальних і соціальних виражень.
Ми сподіваємося, що наприкінці нашого дослідницького маршруту крізь аркани сміху міждисциплінарний підхід дозволить нам сформулювати зв’язний дискурс і ми, врешті-решт, отримаємо синтетичне, а отже, нове розуміння сміху, не позбавлене евристичної цінності.
Від часів першого видання цього твору (1993 рік) інтерес до сміху значно виріс; мас-медіа та громадська думка навіть витворили й поширили власне уявлення, що супроводжується дещо імперативним і наполегливим дискурсом: «Ми живемо в часи, коли сміються мало; а сміх корисний і терапевтичний; отож суспільству потрібно сміятися більше». Так були створені асоціації, клуби і школи сміху, які набули незвичайної популярності. Хоча цей сучасний соціокультурний феномен особливо цікавий, але в нашій роботі він не буде розглянутий. Ну, а тепер — «хай живе сміх»!..
Перший розділ. Літературні аспекти і філософські розмисли