Але коли йдеться про таку химерну матерію, як сміх, то поруч неодмінно залишається ще й «трикстерська», «тіньова», «невидима» історія, яка завжди вистрибує, вибивається, не вписується в історію офіційну та канонічну. Сміх також потребує ще й своєї контрісторії. Адже «на поверхні» майже завжди маємо теоретичну лінію Платона — Аристотеля — Цицерона — Квінтиліана — Гоббса — Канта — Берґсона — Фройда — аж до Кундери та Умберто Еко, тимчасом як за лаштунками залишаються тисячі «практиків» сміху, які вносять певний розлад у струнку теорію: від так званих «досократиків», кініків, Демокрита, Аристофана, Лукіана — аж до «чорного гумору» сюрреалістів, абсурдистських драм Жаррі, Беккета чи Йонеско, непристойного сміху Славоя Жижека або цинічних антигероїв Петера Слотердайка...
А ще потужна художня й інтелектуальна практика тисяч комедіантів усіх сортів, дотепників і жартунів, блазнів, мімів, юродивих, фіґлярів, клоунів, буфонів, веселунів, без яких неможливо уявити жодну культуру, офіційну чи підпільну, — вона також потребує теоретичного осмислення й актуалізації мислення. Щось у цій традиції занепало, щось змінилося або втратило актуальність, але сама постать сміхуна незнищенна. На тлі цього віртуального багатства ще треба з’ясувати, хто такий сьогодні герой комедії і чи взагалі можлива в наш час якісна, незалежна, смілива комедія. Як слушно зазначив у «Тезах про театр» філософ і драматург Ален Бадью: «Я схиляюся до думки, що для сучасності важливіша не трагедія, а комедія. Беккет — чий театр, якщо його “довершити” як слід, по-справжньому веселий — добре усвідомлював це. Дуже дивно, що ми не вміємо ставити й дивитися Аристофана і Плавта, але знову й знову доводимо, що можемо надати сили Есхілові. [...] Я не згоден із тим, що головним питанням нашого часу є жах, страждання, доля чи покинутість. Ми досягли межі насичення цих понять, та й до того ж у театрі безнастанно відбувається їхнє подрібнення. Весь театр наскрізь хоровий і співчутливий. Натомість нашим питанням має стати афірмативна сміливість, локальна енергія. Треба схопити момент і триматися його. Наш час вимагає чогось нового, того, що пов’язувало б шалену силу бажання і фігури малої локальної влади. Того, за допомогою чого ідея-театр виразила б усе, на що спроможна народна мудрість. Нам потрібен театр спромоги, а не неспроможності»[61].
У діалозі між соціологом П’єром Бурдьє і письменником Ґюнтером Ґрассом, коли мова зайшла про передавання живих голосів малих і непомітних дійових осіб історії (яке Бурдьє здійснив у своїй праці «Нещастя світу», а Ґрасс — у «Моєму столітті»), письменник згадав тему сміху та гумору. Захоплюючись чеснотами соціологічного підходу, Ґрасс висловив жаль, що така література занадто серйозна, їй бракує гумористичного погляду (вона не помічає комізму невдач, абсурдності деяких життєвих конфліктів); на що Бурдьє відповів, що «епоха не схиляє до веселощів. Сміятися геть немає над чим. [...] Наша мета полягала в тому, щоб продемонструвати читачеві цей чистісінький абсурд». Німецький письменник зауважив, що втрата почуття гумору в критичній літературі вочевидь пов’язана зі зникненням просвітницьких ідеалів у широкому сенсі. «Багато з того, що було притаманне Просвітництву — згадаймо бодай Монтеня, — утрачено. Почуття гумору в тому числі. До прикладу, опис суспільних реалій у “Кандиді” Вольтера та "Жакові-фаталісті" Дидро викликає жах. І все-таки, навіть страждаючи та поневіряючись, їхні персонажі не гублять здатності бачити в усьому смішний бік, а отже, й перемагати»[62].
Якщо Ґрасс мріє про переможний сміх, то критик сучасного мистецтва Борис Гройс характеризує нинішній сміх, що панує, зокрема, у середовищі митців, як своєрідну поразку, а саме — невдачу претензії сучасної людини збагнути, контролювати й описати навколишній світ. Скоріше довколишня реальність насміхається над людиною. Це сміх «гумористичний», за К’єркегором, тобто такий, що виникає, коли індивід усвідомлює свою обмеженість, фрагментарність і скінченність (тоді як у ситуації «іронічного сміху», знову ж таки за К’єркегором, суб’єкт уже сміється над світом, убачаючи його відносність, плинність, частковість і випадковість). За часів, коли світ глузує з людини, «такий сміх — на відміну від романтичної самоіронії — ніяк не звеличує індивіда або мистецтво над ним самим. Гумор не перетворює поразку на перемогу, а просто в формі сміху констатує поразку як таку», — стверджує Гройс[63].
61
Бадью А. Малое руководство по инэстетике. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та, 2014. — С. 81.
62
Бурдье П., Грасс Г. Литература: взгляд изнутри // http://bourdieu.name/bourdieu-grass-literatura
63
Гройс Б. Художник как персонаж юмористического романа // Искусство утопии. — М.: ХЖ, 2003. — С. 208.