Інші соціологи прямо заявляють, що нині ми живемо в «гумористичному суспільстві», де сучасні індивіди-нарциси перебувають у полюванні за сміхом. У нашій цивілізації сміх відчужується, губить спонтанність, але водночас увесь інформаційний простір пересичений «елементами комізму»[64]; людині стає дедалі складніше вибухати справжнім щирим сміхом — обличчям радше блукає невиразна посмішка. Справді, побачивши черговий мем у фейсбуку, юзер реагує на нього веселим смайликом, але при цьому кам’яна маска зосередженості не виказує ніяких емоцій. Щоб відволікти себе й розслабитися, споживач обирає сміх як опцію й переглядає «смішні ролики» на спеціальних каналах. Дуже часто це дійство супроводжується вибухами сміху «в залі» або «закадровим сміхом», а отже, самому глядачеві не обов’язково навіть сміятися особисто — за нього це робить віртуальна аудиторія, підбадьорюючи й вказуючи на «смішні» моменти. Найцікавіше те, що такий сміх «по той бік екрана» зрештою дає ефект відпочинку, відчуття того, ніби всі добре посміялися у веселій компанії. Це вже не проста пасивність, а парадоксальна «інтерпасивність», яка моторошно передражнює термін «інтерактивність»: за мене тепер сміється Великий Інший (символічна інституція)[65], тимчасом як мені самому залишається лише підкоритися й отримувати задоволення. Сміх стає запрограмованим, технологічним, усередненим, стандартизованим. Цілком у дусі Франкфуртської школи можна говорити про «індустрію сміху», поневолення суб’єктивності «толерантно-репресивним» сміхом мас-медій.
У цьому контексті сфабрикованого сміху потрібно бодай спробувати віднайти його альтернативну онтологію, зрозуміти його витоки й природу. Адже сміх характеризується насамперед визволенням і творчим началом[66]. Не факт, що це може зробити новий герой комедії. Вочевидь сміх не завжди має емансипативний характер і не тотожний свободі. Традиційно в наш час гадають, ніби сміх дарує звільнення від ідеологічних обмежень і догм. У численних творах сміх протиставляється тоталітаризмові, як-от у «Імені рози» Умберто Еко. Але, як зазначає словенський психоаналітик Младен Долар, саме сміх в остаточному підсумку цілком уможливлює існування сучасної ідеології. «Тільки тоді, коли ми сміємося й дихаємо вільно, ідеологія має на нас по-справжньому свій вплив — тільки тут вона починає функціонувати вповні як ідеологія, з властиво ідеологічними засобами, які передбачають забезпечення вільної згоди та появу спонтанності, усуваючи потребу в не-ідеологічних засобах зовнішнього примусу»[67]. Сміх нейтралізує різні внутрішні блоки та бар’єри, знімає почуття тривоги й страху, що дозволяє владі виглядати ближчою та людянішою, так би мовити, «без краватки»; влада може не приховувати своєї комічності й навіть непристойності, але при цьому вона однаково залишається репресивною та авторитарною. Сміх влади дозволяє засвоїти та інтеріоризувати її інтенції, зробити їх «добровільними».
Влада — на боці того, хто сміється? Єдиним бажанням, яке К’єркегор уві сні попросив здійснити богів, було, щоб сміх завжди був «поруч із ним»[68]. У відповідь боги не відповіли, а тільки розсміялися, що означало, на думку мислителя, їхню згоду. Такі двозначні гарантії піднімають самооцінку, але й дещо збивають з пантелику. На думку Фройда, сміх становить собою «коротке замикання думки»[69], або ж «вибух думки» (Мінський[70]), тимчасом як для філософської іронії, перипетії якої хвилювали К’єркегора, такий сміх є радше руйнівним і небезпечним. Іронія занадто тонка й інтелектуальна, щоб викликати щирий сміх. Як і Христос, Сократ, займаючись «повиванням думки», ніколи не сміявся. Він посміхався в бороду, але це інші речі. Отож який сміх мається на увазі?
Ерік Смаджа збирає численні пояснення сміху в три добре відомі загальні блоки: теорія почуття вищості (superiority theory), теорія контрасту й невідповідності (incongruity theory), теорія розрядки й вивільнення (relief theory), до яких додає зауваження Берґсона про посутньо соціальний характер сміху (його «природним середовищем» завжди є певна група), а також зауважує, що сміх є одним з афектів радості й задоволення, хоча слід розрізняти радісний і знущальний, глузливий сміх. Усі ці класифікації добре вивчені[71]. Але надзвичайно важливо, що ці відомі доктрини автор, крім психоаналітичних і антропологічних розвідок, доповнює даними етології та біології, якими гуманітарна спільнота звикла нехтувати.
64
Липовецки Ж. Юмористическое общество // Эра пустоты. Эссе о современном обществе. — СПб.: Владимир Даль, 2001. — С. 215.
65
Жижек С. Интерпассивность, или Как наслаждаться посредством Другого. — СПб.: Алетейя, 2005. — С. 13–14, 18.
66
Сучасний погляд на цю класичну тему запропонував Саймон Кричлі: Critchley S.
67
Цит. за: Zupancic A.
69
Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С. 122.
70
Минский М. Остроумие и логика коллективного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 23. — М.: Прогресс, 1988. — С. 298.
71
Цей класичний поділ систематизований Джоном Морреалом: