Так, на сьогодні гіпотеза голландського біолога Яна Ван Гофа про філогенетичне походження сміху й усмішки визнана всіма науковцями з відповідної галузі й підтверджена численними дослідженнями. Згідно з цими даними, для вищих мавп, і зокрема найближчих до людини шимпанзе, властивий так званий протосміх, який виражає ігрову міну «розслаблене обличчя — розтулений рот», що задає морфологію людського сміху, а міміка приматів «мовчазне обличчя — оголені зуби» стала прототипом людської усмішки. Важливо те, що ця міміка сигналізує ситуацію гри, супроводжується псевдоагресією — удаваними бійками й переслідуваннями, — але без справжньої жорстокості й нападу. Е. Смаджа бере до уваги гіпотезу К. Лоренца, згідно з якою ці ігрові взаємодії агоністичного типу містили певну частку агресії, виправдовуючи це морфологією міміки (розтулений рот, вишкірені зуби), однак інші дослідники наголошують саме на специфічних для цієї міміки сигналах приязні та дружелюбності. Гра супроводжується удаваними (так званими ритуалізованими) укусами і жартівливими, безпечними покусуваннями й рухами. Партнер у грі ніколи не сприймає цю агресію як справжню. Отже, первісно сміх був насамперед сигналом «несерйозності» агресії.
У людських немовлят під час інтерактивних ігор, як «ку-ку», «лізе рак-неборак», про які згадує Е. Смаджа, також виникає лице-звукова реакція, схожа на сміх, що може розглядатись як онтогенетична паралель до філогенетичної ранньої форми сміху.
Звідси випливають і суттєві висновки для теорії комунікативної природи сміху, про яку також говорить Е. Смаджа. Проте, крім теорії комунікації Шеннона і Вівера та «третьої сфери гри й ілюзії» Віннікотта, якими він послуговується, треба нагадати поняття метакомунікації та зміни фреймів Ґреґорі Бейтсона, який сформулював свою теорію, теж спостерігаючи за грою приматів: «…я побачив, як дві молоді мавпи грають, тобто беруть участь в інтерактивній послідовності, в якій одиничні дії (сигнали) подібні, але не ті самі, що й у бійці. Спостерігачеві-людині було очевидно, що ця послідовність загалом не є “бійкою”, а також те, що для мавп, які беруть у ній участь, вона була “не-бійкою”. Це явище — гра — могло виникнути тільки в тому разі, якщо організми, які задіяні в ній, були здатні до певної міри метакомунікації, тобто до обміну сигналами, які б передавали повідомлення: “Це — гра”. [...] У ширшому вигляді висловлення “Це — гра” формулюється приблизно так: “Дії, в яких ми зараз беремо участь, не означають того, що б означали дії, які вони означають”»[72].
Отже, під час гри відбувається перехід на рівень метакомунікації, що означає подвійне повідомлення, в якому метакомунікативний знак суперечить самому повідомленню. Скажімо, якесь зле та неприязне повідомлення при веселій та несерйозній міні може абсолютно «зраджувати» й перекреслювати агресивний зміст. Ці знаки дуже добре зчитують тварини, однак люди — не завжди (доводиться вербалізувати метакомунікацію: «Я ж це жартома!»: Ma non è una cosa seria, за назвою комедії Луїджі Піранделло. Зрештою, сміх — це і є метакомунікативний сигнал, який повідомляє про несерйозність, грайливість, доброзичливість намірів.
Утім, вислів «Я ж це жартома!» не може не вносити грайливий безлад у ситуацію. За Бейтсоном, прийняття ігрового фрейма означає перехід на метарівень, де з’являєтся більш фундаментальна опозиція «серйозність/несерйозність». Сигнал про перехід до грайливого безладу закладений на рівні вродженого, адже грайливий порядок відбувається за чіткими правилами, продиктованими мовою та культурою. Автор «Homo Ludens» Й. Гейзинга брав до уваги лише ігри порядку; тоді як Роже Каюа зробив важливе розрізнення між грою порядку (яку він називає ludus) і грою безладу (paidia). Для цього розрізнення важлива різниця між правилами, з одного боку, та імпровізацією й веселощами, з другого. «Правила стають невіддільною приналежністю гри, щойно вона, так би мовити, набуває інституційного існування, — зауважує Каюа. — З цього моменту правила складають частину природи гри. Саме вони перетворюють її на продуктивний і принципово важливий інструмент культури. Втім, у витоках своїх гра є первинною свободою, потребою в розрядці, водночас розвагою та імпровізацією»[73]. Тут відразу можна уявити собі котеня, що жваво грається з мотком ниток, або школярів, які на перерві гамірно й сп’яніло від щастя утворюють «купу-малу» — без переможця і без ієрархії. Утворюється хаосмос у мініатюрі, який подібний до джазової імпровізації, що несподівано вибилася з-під правил.
72
Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. — М.: Смысл, 2000. (Див. розділ «Гра і фантазія»).