Коротко кажучи, відбувся процес профанізації священного: на зміну колективної пародії приходить індивідуалізована фантазія, фікція, по суті, література в новочасному її розумінні. «Exit parodia. Incipit literatura»[80].
Так, «люди спочатку сміялися, — писав Жан Поль, — а потім з’явилися коміки»[81]. Власне, з погляду філогенезу та онтогенезу спершу існував вроджений (докультурний) сміх як ігровий сигнал метакомунікації, а вже на його основі постає «смішне» як культурне явище — сьогодні ми б назвали його «гумором», тоді як за стародавніх часів йшлося про пародію. Перефразовуючи Ніцше, можна сказати, що народження комедії відбувається з духу священно-богохульної пародії. Аристотель виводив значення слова «комедія» чи то від «коме» (селище), де селяни виспівували насмішливих пісень, чи то від «комос» — веселої і сп’янілої процесії на честь бога Діоніса. Він пояснював походження трагедії зі смішного (хоча точніше говорити про пародійне). Насправді йдеться про появу трагікомедії, або гіларотрагедії (веселої трагедії). У Греції вона виявляє себе в формі сатиричної драми, що жартівливо завершувала високу трилогію, у Римі це були «міфологічна» аттелана й експодій, що пародіювали трагедію, яка йшла щойно перед ними, за Середніх віків гіларотрагедія мала вигляд Pia Hilaria[82], веселої фацеції благочестя, містерії з комічними елементами, інтерлюдії на біблійні теми. В Індії ставили «прахасану» (фарс), одноактну п’єсу посмішки, в якій висміювали керманичів і священиків, де роль слуги-блазня (відушаки) надавала комічного забарвлення трагічним ситуаціям. Спорідненість смішного і трагедійного в архаїчній концепції «веселої трагедії» настільки міцна, що вона характерна й для новочасного європейського театру Шекспіра, Кальдерона, Лопе де Веги — аж до Вуді Аллена. Тут тією чи іншою мірою зберігається переплетення і співіснування двох фабул, комічної та трагічної, двох типів персонажів, господаря та слуги, який є комічним дзеркалом головного героя (або ж усередині самого героя — як роздвоєність його бентежного характеру). Це гра світлотіні.
Отже, різні аспекти карнавалізації — як святкової, ігрової, творчої, амбівалентної антиповедінки (яку, до слова, вже різнобічно досліджували М. Бахтін, Ю. Лотман, Д. Ліхачов, М. Бороденко та ін.) — має бути врахована в дослідженні генези і природи сміху. Ба більше, потрібне вивчення й протилежної тенденції, яку антрополог Олександр Козинцев назвав «декарнавалізацією». Річ у тім, що тема карнавалізації як радісної та афірмативної гри безладу — на противагу офіційній культурі пієтету і страху — здається багатьом дослідникам занадто «руссоїстською», миролюбною, ба навіть безбожно-несерйозною, вона нібито не бере до уваги фундаментального значення зла, агресії, насильства в антропологічному становленні сміхової природи. Так, дослідники «соціофілософських» аспектів сміху А. Дмитрієв і А. Сичов у своїй великій монографії відразу безапеляційно заявляють про агресивне начало сміху, втім, спираючи свої твердження лише на власні враження: «Перше й найбільш явне підтвердження агресивного походження сміху — сама його гримаса, що відтворює жест погрози — спотворене обличчя з вищиром. Парадокс у тому, що сміх — єдине позитивне почуття, що відтворює зовнішній вираз почуттів негативних — люті, гніву, застрашення. Якщо згадати безсумнівний “елемент зла”, який відчувала у сміхові більша частина теоретиків комічного починаючи від Платона, то генетичний зв’язок сміху з агресією стає очевидніший. [...] Гумор первісної людини був надзвичайно примітивний і зводився зазвичай до публічного осміяння, знаряддям якого були насмішка й образи. Давньоримська література (Апулей, Петроній) рясніє прикладами розіграшів, що завершувалися смертю жертви, а чимало гострих кпинів поборника красномовства й обачності Цицерона або жарти більшості класиків Ренесансу зараз можуть здатися доволі жорстокими. Прикметно, що в Старому Завіті близько 30 разів згадане слово «сміх», причому переважно ці згадки безпосередньо пов’язані з агресією (насмішка, презирство, знущання) і тільки два — з радістю. [...] Отже, найімовірніше, сміх вперше постає на тлі сутичок, битв і війн доісторичної епохи. Тоді, коли перемога давалася доволі швидко і ворог опинявся не настільки сильним, як здавалося раніше (Гоббс називав сміх “несподіваною славою”), переможець розряджав накопичене шаленство й надмірну емоційну напругу за допомогою відповідних звуків. Істеричний сміх виконує таку ж функцію розрядки від надмірного нервового збудження»[83]. Полемізуючи з Бахтіним з позицій християнської філософії, С. Авєринцев стверджує, що «з самих початків будь-якої “карнавалізації” — кров»[84]. Б. Гройс навіть говорить про «тоталітаризм карнавалу»[85].
80
«Пішла пародія. Починається література» (
83
Дмитриев А.В., Сычев А.А. Смех: Социофилософский анализ. — М.: Альфа-М, 2005. — С. 6–8.
84
Аверинцев С. Бахтин, смех, христианская культура // М.М. Бахтин как философ. М.: Наука, 1992. — С. 7–19.
85
Гройс Б. Тоталитаризм карнавала // Бахтинский сборник. — Вып. 3. — М. : Лабиринт, 1997.