Справді, чимало свят супроводжувалися жорстокими ритуалами жертвоприношень, карнавальні дійства часто виливалися в насильницькі ексцеси, успішні битви дарували миті радості й тріумфу. Сміх стає отруєний гіркими краплинами людської агресії, зловтішання, зневаги, зарозумілості, неврозу, істерики, відчаю, розчарування тощо. Після Гоббса такий «темний» погляд на сміх стає надзвичайно популярним. Накладаючись на негативний образ, сконструйований християнською церквою, сміх прибирає подоби «сатанинського усміху», який з часом переходить у нарис Ш. Бодлера «Сутність сміху», а відтак — до кінострічки про зародження нацизму «Кабаре» (реж. Боб Фосс). Надзвичайно сучасною для XX століття виявилася посмішка Мальдорора, який через неспроможність сміятися надрізав собі кути губ, що можна сприймати як чорну пародію на Христа, який ніколи не сміявся[86].
Але всі ці моторошні приклади радше свідчать про спотворення самої суті сміху. Разом із культурою, мовою, релігією, мораллю, цензурою, законами, правилами і приписами первісний сміх інструменталізується, трансформується, «фільтрується» як дика, неприборкана, темна стихія (пристрасть, афект, гримаса, тілесні корчі, потворність)[87]. Ми не вдаватимемося в сумнівні доведення, нібито сам гумор як глобальне явище культури почасти викривлює і вбиває сміх (інколи таке трапляється, коли йдеться про «поганий смак»). Але достеменно відомо, що протягом століть виходили трактати з правилами, як треба контролювати, «нормалізувати», «дисциплінувати», «цивілізувати» сміх[88], над чим можна, а над чим не можна сміятися і як це робити належно й пристойно, в яких контекстах, у присутності яких людей. Сміх використовується як каральний інструмент групи проти незграбності, недоліків, особливостей певних індивідів (Берґсон)[89] або ж він виганяється за межі спільноти, товариства[90]. Одна група вивищується понад іншою за допомогою «групового нарцисизму» сміху. Сміх використовують як зброю в боротьбі проти іншого, проти ворога, проти парії, як інструмент пропаганди, дискредитації, переслідування, осуду, цькування, затюкування, отуплення, заглушення, вульгаризації… Навіть коли нас запевняють, що «це просто жарт», ми деколи інтуїтивно відчуваємо приховану непристойну насолоду від брутальності матеріалу та садистичної інтенції оповідача. Під маскою сміху протягують немовби «контрабандою» брехню, стереотипи, несправедливість, символічне насильство.
Однак саму природу сміху як самостійного феномену через ці явища агресії годі збагнути. Власне, антрополог О. Козинцев пише про це, відповідаючи всім критикам «жорстокого й кривавого» карнавалу: «На якомусь етапі історії виникає явище, яке можна назвати “декарнавалізацією”. Мова йде про збереження форми карнавалу (символічної інверсії усіх мислимих норм) за радикальної зміни його змісту, одна з головних рис якого — успадкована від долюдинної стадії жартівлива агресія як знак гри, дружелюбності й соціального єднання. Декарнавалізація — це переростання жартівливої агресії у справжню, мотиви якої пов’язані з повсякденням і ритуалом, але тільки не з грою і не з дружелюбністю. Така аберація не має паралелей у тваринному світі й цілковито обумовлена культурою. Вона позначає трагічний розрив людини з її еволюційним минулим. В онтогенезі ми спостерігаємо те саме. В маленьких дітей ігрова агресія ніколи не переростає у справжню, але мірою дорослішання й витіснення біологічних імпульсів культурними це відбувається дедалі частіше. Стверджувати, ніби це явище лежить в основі основ будь-якої карнавалізації — це те саме, що вважати висхідною функцією статевих стосунків зґвалтування»[91]. Останнє речення явно стосується сентенції Авєринцева про те, що в основі сміхового карнавалу залягає кривава першосцена. Спокутувати й відмити первинний злочин сміху мав би, очевидно, світлий і добрий гумор. Однак усе якраз навпаки: сміх у природі позбавлений будь-якої влади, агресії, зла — цих рис йому надає культура, мова, суспільство та притаманний їм гумор, який є не чим іншим, як грою порядку. А порядок є категорією репресивною, штучною, приписаною; він приховує латентне насильство, яке було придушене іншим насильством. Функція сміху полягає в тому, щоб переривати цей порядок, утворювати в ньому лакуни, порожнечі, хаотичні вихори і складки, вириваючись із глибини несвідомого й тілесного, щоб потім знову сховатись у неї. І відбувається це для того, щоб звільнити розум, розвантажити свідомість, подарувати спокій і розраду бентежним, закутим, тривожним душам. Сміх, як стверджував Гоголь, світлий і дає примирення. Але він же, як досвідчений сатирик, зазначав, що «насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Ця суперечність — трагедія сміху, і її непросто розв’язати. Можливо, тому сатирична критика не потрапляє в ту ціль, в яку хотіла б: мета її агресивна й продиктована інтенціями війни, однак засіб для реалізації нападу обрано дружелюбний і грайливий. Грізна палиця для биття виявляється паличкою Арлекіна, що ляскає лунко, але не завдає справжніх ударів. Такими є й войовничі атаки Дон Кіхота...
86
Лотреамон. Песни Мальдорора. Стихотворения. Лотреамон после Лотреамона. — М.: Ad Marginem, 1998. — С. 86 [Песнь I, строфа 5].
87
Цьому ексцесові дикості та потворності протиставляли поняття Аристотеля «евтрапелія» (своєрідне рафіноване, витончене зухвальство, помірна насмішка, як щось середнє між тотальною жартівливістю блазня і грубою спонтанністю дикуна («Нікомахова етика», 1108a, 1128а, 1156а, 1157а, 1158а)). Це поняття було популярне у християнській культурі Візантії, що більш-менш ототожнювалося з «почуттям гумору». Навіть більше, після того як його підхоплює Тома Аквінський, «евтрапелія» легітимізує також стан радості й зичливої усмішки у західному середньовічному християнстві й Ренесансі. Історик риторики Марк Фюмаролі коментує цю популярність так: «Це вчене слово позначає щасливий, доброзичливий, усміхнений настрій, що поширює у розмові та соціальних стосунках розслабленість, веселість, дух гри й радості. У XIII ст. виникнення цього поняття у словнику християнської теологічної моралі збігається з появою усмішки на зображеннях рис обличчя Діви Марії з немовлям або Христа в готичній скульптурі. Радість, що передається від особи до особи, починає ставати чеснотою, а сум перестає вважатися належною установкою християнина. Гуманізм Ренесансу, який реабілітує “отіум”, надає цій радості світського характеру». (Fumaroli M. Interview au «Lexnews», p. 252: http://boris-lejeune.com/ArtouMystification.pdf).
88
Дослідник «Процесу цивілізації» Норберт Еліас збирався до свого трактату додати ще «Нарис про сміх», хоча, на жаль, ця праця залишилася незавершеною. Еліаса особливо цікавила «побудова», «ліпка», «тримання» виразу обличчя в суспільстві. Див.: Parvulescu A.
90
Платон учив у «Законах» (книга 11, 935е): «Треба визначити законом, кому дозволено чинити осміяння, а кому ні. Комічному, ямбічному або мелічному поетові геть не дозволено ані на словах, ані за допомогою жестів, байдуже, чи робиться це з гнівом або без гніву, висміювати будь-кого з громадян. Неслухнянця упорядники змагань виганяють з країни негайно в той самий день». Очевидно, Платон писав це з образою на Аристофана, який висміяв його вчителя Сократа в комедії «Хмари».
91
Козинцев А. Карнавализация и декарнавализация // Смех: Истоки и функции: под ред. А.Г. Козинцева). — М.: Наука, 2002. — С. 214.