Утім, дошкульний укол таки може поранити. На думку Фройда, у гострих дотепах і жартах під фасадом криється реальна агресія. Також він говорить про «величність гумору» вішальників (Galgenhumor), які йдуть на шибеницю, але завдяки своїй самоіронії, показному небажанню бачити те, що невдовзі їх знищить, не впадають у відчай. Дещо нагадує сюжет трагікомедії «Життя прекрасне» Роберто Беніньї... Усе абсолютно серйозно, це вітальний сміх, що суміжний буттю-до-смерті. Для психоаналізу ця фройдівська позиція, виражена в «Дотепності та її зв’язку з несвідомим», здається, лишилася незмінною, як бачимо на прикладі міркувань Е. Смаджа. Сучасні психоаналітики часто схильні розглядати сміх та сміхову саркастичну установку саме в контексті травми, стресу, страху, тривоги та почуття небезпеки. Відомо, що деякі піддослідні, що брали участь у відомому експерименті Стенлі Мілґрема 1963 року, які мали завдавати страждань своїм жертвам з-під наказів вищої інстанції, авторитетних науковців, починали нервово сміятися, виконуючи агресивні дії. Істеричний сміх як захисна реакція насправді не може вважатися повноцінним сміхом, він є «декарнавалізованою» підміною сміху взагалі.
Тут психоаналізом і схожими доктринами втрачається вимір фундаментальної несерйозності, карнавальності, фантазійності, гри безладу, що лежить у підкладці традиції «Agudeza»[92]. Для німецьких романтиків «гострий, жартівливий дотеп» (Witz), крім того, що вони підносять його до рівня «літературного абсолюту», походить від Welthumor[93] Сервантеса та Шекспіра, тобто Witz зберігає зв’язок із цілісним світобаченням, хоч вони дрібнять його на фрагменти та роблять текучим (Новаліс: «Witz як принцип споріднення є всезагальним розчинником [menstruum universale]»). Але кардинальне значення для новочасного гостродумства має постать англійця Лоренса Стерна, чиє розуміння дотепу (Wit) мало потужний вплив і на просвітників, і на романтиків — аж до Джеймса Джойса. У романі «Тристам Шенді» він у своєрідній суперечці з філософом Джоном Локком (який категорично відкидає дотепи для раціонального судження) поступово розробляє свою теорію «коника», тобто індивідуальної, притаманної кожному індивідові пристрасті, — улюбленого захоплення, дивацтва або примхи. «Це непосидюча конячка, що відносить нас геть від дійсності — якийсь вичуд, метелик, картина, химорода, словом, усе, що ми намагаємося осідлати, щоб поскакати геть від буденних турбот і негараздів. Вона найкорисніша у світі тварина — і я зовсім не бачу, як люди могли б без неї обійтися». Стерн пропонує судити про людей не інакше, як за їхніми «кониками», адже саме у виборі улюбленого вибрику виявляє себе неповторна індивідуальність.