Якщо зазирнути до трьох авторитетних словників «Ларус», «Робер» і «Літре», то відповідно прочитаємо такі визначення:
Сміх («Ларус»): вираження веселих почуттів через скорочення м’язів обличчя, що супроводжуються більш чи менш уривчастими й гучними видихами.
Сміх («Робер»): вияв радості через розширення ротового отвору, що супроводжується уривчастими, більш чи менш гучними видихами.
Сміх («Літре»): здійснення певних рухів ротом, унаслідок враження, що збуджує в нас щось веселе, приємне. Сміх є дією сміху або, мовою фізіології, серія невеликих уривчастих, більш чи менш гучних видихів, що залежать переважно від скорочень діафрагми й супроводжуються мимовільними скороченнями лицевих м’язів.
Отже, на основі цих трьох «класичних» визначень сміх постає як вираз обличчя, що передає почуття радості й має два аспекти — візуальний і звуковий.
Існує безліч висловів зі вжитком слова «сміх», які тим самим засвідчують розмаїття смислів, що трохи контрастує з однозначністю поведінкової реакції. Погляньмо разом із відомими письменниками на цей плюралізм висловів (приклади взято зі словника «Літре»):
• Сміятися до сліз: сміятися так сильно, що аж сльози починають текти.
• Сміятися на всю горлянку, сміятись, як божевільний: «Коли ж вони впізнали мене, то зачали реготати, як дві навіжені, розглядаючи моє жалюгідне вбрання» (Лесаж).
• Померти від сміху, луснути зі сміху: «Ось уже три місяці поспіль я встаю й лягаю, падаючи зо сміху» (Вольтер, Лист до Тьєріо, 11 серпня 1760 р.).
• Смішити себе: шукати нагоду, мотиви посміятися, «смішити себе, щоб не плакати».
• Самозадоволено всміхатися: показувати на обличчі втіху від власної вагомості. «Недбалий стан наївної довіри породжує самовдоволення без міри, тому він без кінця з погордою сміється» (Мольєр, «Учені жінки», I, 3).
• Сміятися нутром: переживати почуття радості, що викликає сміх, але не показувати його назовні.
• Ласкаво сміятися: влаштовувати привітну зустріч. «А гляньте, як усі його вітають чемно, як усміхаються, розточують слова» (Мольєр, «Мізантроп»[4], I, 1).
• Аби посміятися, заради сміху: коли говорять або чинять не всерйоз. «Ви що, смієтеся?»: так кажуть персоні, яка робить не дуже прийнятну пропозицію або висловлює нісенітниці.
• Висміювати, давати привід для сміху: збурювати насмішку.
• Сміятися з/над: глузувати, брати на кпини, жартувати. «Мадам де Кеткен — тлуста; хочете з того посміятися? То смійтеся» (Севіньє, 370).
• Сміятися в очі: кепкувати з когось прямо в обличчя.
• Сміятися в бороду, у вуса: відчути лукаве задоволення, яке приховують.
• Сміятися силувано, удавано, вимушено, вимучено: говорять про особу, яка не сміється щиро, а приховує під силуваним сміхом невдоволення, злість, прикрість, сміється зі спонуки. «Я затаїв од нього правду й, посміхаючись крізь зуби, сказав, що ця пригода мені до душі» (Лесаж, «Ґюзон Д’Альф», V).
• «Добре сміється той, хто сміється останній»: примовка про когось, хто тішить себе надіями на успіх у справі, в якій намагаються взяти над ним гору.
Отже, сміх може свідчити про безліч тенденцій (доброзичливість, самодостатність, ворожість, насмішка), та, ймовірно, він насамперед виражає деяку амбівалентність.
Чимало філософів і літераторів сформулювали свої рефлексії на тему сміху та смішного. Деякі з них розвинули їх і структурували у вигляді теорій.
Отож ми розглянемо їхні ідеї, відтак наприкінці подорожі філософськими смислами підсумуємо основні концепції, що стали класичними.
Звичайно, ми усвідомлюємо й добре розуміємо небезпеки, коли ті чи ті ідеї відривають від загального викладу. Втім, зазначимо, що всі судження різних авторів і епох мають бути перенесені насамперед до їхнього історично зумовленого соціокультурного контексту, що породжував доволі своєрідну систему уявлень і цінностей, але заразом кожен видатний мислитель формував свою концептуальну систему, до якої інтегрувалися погляди на сміх і смішне.
1. Античні автори
А. Два давньогрецькі автори: Платон і Аристотель.
а) Платон. — По суті, Платон через слова Сократа викладає своє бачення сміху та смішного в діалозі «Філеб» (фрагмент про змішані задоволення).
Насамперед, сміх є задоволенням. Однак таке задоволення може змішуватися зі стражданням за різних обставин, серед яких, скажімо, щось сміховинне, насмішка.
Так, насмішкуватий сміх, глузування ґрунтується на заздрості. Заздрість — то є «страждання душі», й «заздрісник», як стверджує Платон, відверто радіє нещастям ближнього.