Але в чому тут полягає природа смішного і якими є нещастя іншого, що викликають радість?
Смішне стає злом, коли ґрунтується на незнанні, хибній гадці, а отже, ілюзії, яку виказує слабкий і нездатний постояти за себе суб’єкт (бо сильний невіглас — радше не смішний, а страшний), і то у трьох царинах — щодо власності, тіла й духу. Він уявляє себе багатим, гарним і мудрим, але насправді ми бачимо його бідним, почварним і дурним.
«Звідси ти можеш бачити, яка природа смішного, — пише Платон. — Загалом, це порок, що дістає свою назву від особливої якості; усім порокам у цілому властива якість, що протилежна тому, що виголошує напис у Дельфах (“Пізнай самого себе”)».
Крім того, розділивши два види сміху, пов’язаних із насмішкою, він встановлює підвид, що спирається на моральне судження. Бо, як виявляється, сміховинне, якщо воно помічене у ворога, є цілком прийнятним, легітимним і доброчесним.
Тоді чи можемо ми говорити у цьому випадку про сміх чистого задоволення, адже він вважає, що насмішка поєднує задоволення та заздрість, а отже, страждання?
Натомість смішне, зауважене у наших друзів, спричиняє поганий і несправедливий, неприйнятний сміх, бо він змішує задоволення і страждання.
У «Державі»[5] Платон засуджує сильний сміх, що спричиняє різку зміну настроїв, не схвалює сміху «охоронців держави» (суддів і керівників), як і непогамовний і всеблаженний сміх богів, змальований Гомером.
Справді, сміх — це одна з «гримас потворності», він недоречний, непристойний, руйнівний і небезпечний, адже призводить до втрати самовладання суб’єктом під впливом цього конвульсивного феномена. Тож він негідний людей відповідальних, благородних і вільних.
«Отже, не можна допускати, щоб хто-небудь показував, як сміх опановує достойних людей, а поготів богів… Очевидно, ми не погодимось і на такі слова Гомера про богів: сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати, дивлячись, як покоями Гефест метушився кульгавий»[6].
Отож у Платона сміх — це задоволення, що виникає від сприйняття смішного в іншому. Тоді це глузливий сміх, цілком прийнятний щодо ворога, але несправедливий щодо наших друзів. Утім, він — потворний, непристойний, небезпечний, якщо збаламучує соціальні заведення або ж перешкоджає ідеалові самовладдя, міри та гармонії вільних людей поліса. Такий сміх не гідний керманичів і достойників міста і радше пасує потворності та плазуванню блазнів, божевільних, злостивців і рабів.
б) Аристотель. — У «Поетиці» Аристотель[7] відразу розташовує смішне і комічне в негативному вимірі заниження та знецінення — вимірі «гидких, незугарних почвар», низьких і нікчемних речей чи то тілесного, розумового, морального, емоційного, чи соціального порядку.
Справді, поліс Аристотеля і Платона керується, за словами історика Мориса Олендера[8], ідеалом «краси доброчесності та ладу зовнішньої благопристойності, моделюючи правила ґречності й формуючи спільну чутливість».
Краса доброчесності охоплює корисність, функціональність, порядок, гармонію тілесних форм, жести, слова, а також гармонію ідей, самовладдя в усьому, правильну міру, пристойність, а отже, стриманість і цноту.
Саме до таких цінностей прагнуть вільні люди поліса.
З іншого боку, надмір, безладдя, неадекватність, відсутність самоконтролю, розбещена поведінка, нахабство, розлад і дисгармонія, незалежно від її форми, порушують норми та правила пристойності. Вони характеризують мужлаїв, селян, кріпаків, рабів, блазнів, божевільних, злих, дітей, навіть старих у деяких аспектах.
Ті належать до регістру «потворності», яка становить небезпеку для порядку і гармонійного життя поліса.
Втім, Аристотель уточнює, що ці сміховинні потворності не мають бути ані небезпечними, ані болісними чи шкідливими.
Отож вони є частиною контексту, який породжує для потенційного сміхуна певний психологічний і соціальний досвід.
«Комічне є лишень частиною потворного, — зазначає Аристотель у «Поетиці». — Насправді комічне полягає в якійсь ваді або непристойності, що не завдає ні болю, ні шкоди; так, наприклад, комічна маска справляє враження гидоти й потворності, не викликаючи болю»[9].
Крім того, комедія показує низьких людей, надаючи комічному драматичної форми.
Зрештою, сміх, «гримаси почварства, що спотворюють обличчя й розбірливість голосу, ворог благопристойності», втім, як наголошує автор, загалом притаманний людській природі.
8
M. Olender, Priape à tort et de travers,