Крім того, він ставить собі запитання про природу сміху та його різні причини, а також висловлює деяке захоплення й реальну стурбованість його магічною силою:
«(8) …Хоча сміх має у собі, очевидно, дещо фривольне і найчастіше його збуджують блазні, міми й навіть навіжені, але є в ньому, треба визнати, якась сила, що є справді непереборною і якій чинити опір просто неможливо. (9) Часто виривається він попри нашу волю й виражається не лише обличчям і голосом, а й неабияк стрясає все наше тіло. Нерідко, з іншого боку, як я вже казав, він дає дуже важливим справам інший поворот, так що дуже часто кладе край гніву і злості».
Також Цицерон і Квінтиліан звертають увагу на досить агресивні жарти або гострі сміхові стріли, які породжують утіху й виливаються у формі сміху, надаючи йому очевидної садистичної складової, яку потім знаходимо в інших філософських концепціях.
2. Середньовіччя. — Історик Жак Ле Ґофф[12] у видатній розвідці «Сміх у Середні віки» зауважив, що цей період історії, перебуваючи під впливом християнської традиції, засвоїв дві форми уявлення про сміх. Одне уявлення, сформоване переважно отцями грецької церкви й поширене на латинському Заході, визнає у Христі (в його земному житті) великий взірець для людини. Однак Євангелія ніколи не зображають Ісуса, який сміється. Друге уявлення, походячи від Аристотеля й потрактоване великими християнськими авторами, а також визначними схоластами XIII століття, навпаки, підтримує, що сміх є властивістю людини (Homo risibilis). Справді, як люди Середньовіччя могли примирити ці два настільки відмінні погляди на сміх?
На думку автора, люди в Середні віки сформулювали два типи дискурсу щодо сміху. З одного боку, вони визначали й оцінювали його, розробляючи філософію та теологію. З другого — деякі з них, намагаючись витворити смішне й викликати сміх, заклали підґрунтя психології та естетики сміху. Так, можна натрапити на теоретичні, нормативні та естетичні тексти.
Сміх, явище тілесне, також видається Ж. Ле Ґоффу культурним, а отже, історичним феноменом. Він відрізняється залежно від суспільства й у кожному варіюється разом із соціальними групами та змінюється з кожною новою епохою. «Існує історична кон’юнктура сміху», — зазначає історик.
Тому Ле Ґофф пропонує хронологічну структуру ідеологічної еволюції сміху, зосереджену головно на монастирському середовищі, починаючи з Високого Середньовіччя до початку Відродження. Отже, йдеться про сміх особливої і чітко окресленої соціальної групи.
Отож за часів Високого Середньовіччя сміх придушували та дияволізували. Законодавці монастирських правил, визначаючи, якими мають бути зв’язки між сміхом і тілом, сміхом і ротом, сміхом і еротичним задоволенням, започаткували своєрідну теологію та естетику рота, що заклали підґрунтя монастирської теорії сміху.
«Сміх — це найгірше, що може вийти з людських вуст. Здорова гігієна рота має завершуватися придушенням сміху».
Радість виключає сміх. Трохи далі Ле Ґофф додає:
«Якщо монастирський сміх є властивістю людини, то це властивість людини упалої, гріховної, бо сміх є гріхом. Власне, це епоха диявольського сміху».
Однак він помічає розходження між ідеологією та реальним життєвим досвідом, адже монахи, засуджуючи сміх, бавилися вченими каламбурами, з яких складали збірки (скажімо, список жартівливих питань і відповідей «Joca Monachorum»).
За часів «класичного» Середньовіччя відбувається контрольоване вивільнення сміху й починають розрізняти добрий і злий сміх, тобто сміх дозволений і недозволений.
«Тоді як Церква задовольнялася тим, що встановлювала міру для сміху, — пише Ж. Ле Ґофф, — учена схоластика розробляє казуїстику сміху, визначаючи умови дозволеного сміху» (див. тексти св. Томи Аквінського).
Відтепер є час для сміху і час для плачу.
Нарешті, пізні Середні віки, за словами Ж. Ле Ґоффа, приносять непогамовний, розбурханий сміх. Він цитує Михайла Бахтіна, який говорить про те, що наприкінці Середньовіччя «народ міст вивільняється з-під витіснення, нав’язаного середньовічною церквою, і місто наповнюється майданним і карнавальним сміхом».
Отже, один сміх, дозволений, затиснений, навіть продиктований, у соціокультурному контексті кінця Середньовіччя поступається місцем радісному й епікурейському сміхові Відродження, який ми розглянемо разом із великим гуманістом цієї епохи Франсуа Рабле.
3. Відродження разом із Рабле. — З Рабле та іншими гуманістами сміх облагороджується, набуває позитивної цінності. Сміх виражає життєрадісність, стає невіддільною частиною чуттєвих задоволень, поновлюючи зв’язок з епікурейською мораллю. Рабле по-новому постулює аристотелівську ідею сміху як людської властивості.