Як досвідчений лікар і гуманіст, він приписує своїм читачам рецепт цілющого сміху, що дає розраду, і фактично затверджує сміх як терапевтичний засіб ментального оздоровлення, націленого на підтримку та піклування про індивідуальне і соціальне процвітання шляхом досягнення комплексного задоволення — психічного, чуттєвого та тілесного.
На початку «Ґарґантюа» Рабле звертається до читачів, уславлюючи чесноти сміху:
4. XVII століття разом із Декартом, Спінозою і Гоббсом
A. Декарт[14]. — У «Пристрастях душі» Рене Декарт пропонує фізіологічне визначення (див. ст. 124 «Про сміх») й ідентифікує кілька психологічних елементів, що беруть участь у його зародженні, не вдаючись до розгляду причин.
Сміх йому видається одним із головних виразів радості.
Однак сміх здатен викликати радість лише тоді, коли він помірний і поєднується з подивом перед чимось неочікуваним і/або з ненавистю та зневагою до того, над чим сміються.
Глуз або насмішка охоплюють, на його думку, ці три психічні складові й утворюють класичну форму смішного:
«Ст. 178. “Про насмішку”:
Осміяння, або насмішка, є видом радості, змішаним із ненавистю; вона виникає тоді, коли в комусь помічаємо невелике зло і цю людину вважають достойною цього зла. Ненавидячи це зло, радуються від того, що знаходять його в тому, кого вважають достойним цього зла. І якщо це стається раптово, то раптовість здивування стає причиною вибуху сміху, відповідно до того, що буде сказано нами далі про природу сміху.
Але зло, що викликало насмішку, має бути незначним, бо якщо воно завелике, то не можна думати, щоб той, кого воно спіткало, був достойним цього зла, якщо лише ця особа не являє собою суто негативну особистість і якщо до неї не ставляться з великою ненавистю».
Отож Декарт висуває гіпотези щодо фізіології та психічних причиново-наслідкових зв’язків сміху, не концептуалізуючи їх. Він вписується в греко-римську традицію, для якої сміх пов’язує задоволення й агресивність, а смішне розміщується в регістрі применшення та знецінення.
Б. Спіноза[15]. — Так само як любов і задоволення, сміх і жарти є для Спінози «чистою радістю», яка, коли уникати надмірності, корисна для людини, її тіла й духу.
Натомість насмішка, заздрість, зневага, гнів, відсилаючи до ненависті або випливаючи з неї, є злом.
Спіноза ототожнює сміх, вираження радості й задоволення, які спізнає людина, з ознакою душевної сили та розквіту людського буття, а отже, з модусами «залучення до божественної природи».
«Що більша радість, якою ми захоплені, то більша досконалість, до якої ми доходимо, то більше, інакше кажучи, ми долучаємося до божественної природи. Мудрій людині належить уживати речі так, щоб якомога більше діставати від них утіху…»
Отже, на відміну від середньовічної християнської традиції, для Спінози і радість, і сміх перебувають в Бозі.
В. Гоббс («Людська природа», 13). — Вочевидь Томас Гоббс є чільним мислителем однієї з найпоширеніших теорій сміху — теорії почуття вищості того, хто сміється. Однак його коментатори звели його міркування до цієї єдиної концепції тріумфу сміхуна над знеціненим смішним предметом, хоча філософ сформулював інші, не менш цікаві, ідеї на цю тему. Нагадаємо їх.
По-перше, сміх — це вираз обличчя, що сигналізує радість, тобто утверджується як особливе емоційне вираження.
Яка природа та причиново-наслідкові зв’язки цієї радості?
Гоббс прагне дати на це свою відповідь.
• Те, що збуджує сміх, має бути новим і неочікуваним, — цю думку згодом розвине й концептуалізує Кант.
• Він чітко проводить зв’язок між сміхуном, що зненацька опинився у позиції самовладдя й нарцисичного тріумфу, і смішним предметом, представленим теперішньою слабиною в іншій людині або яку сміхун міг спізнати раніше сам.
13
Пер. з старофр. А. Перепаді. [Останній рядок у перекладі І. Сидоренко: «Адже так звично для людей — сміятись».] —