— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!..
Почувши цей рев, примчали Сміливий, Брунатна, Одноокий та ще багато чунгів, що були поблизу, і побачили посіченого на шматки грі. Дехто одразу накинувся на вбитого хижака, інші оточили Молоду пому. З закривавленою ногою, вона качалася по землі й жалібно стогнала. Голобедрий підійшов до неї й почав хокати:
— Хок?.. Хок?..
Молода пома спробувала підвестись, але раптом упала й завищала од болю. Оточивши поранену, чунги співчутливо муркотали, проте не знали, як їй допомогти. Ще жоден чунг не переносив пораненого чунга з одного місця на друге, і тому про щось подібне ніхто не міг навіть подумати. Нездатна підвестись або хоча б доповзти до печери, Молода пома мала знайти десь поблизу дупло й сховатися в ньому, а Голобедрий мусив залишитись біля неї і стерегти. Це було природним законом для чунгів, якому вони, не розмірковуючи, підкорялися з незапам’ятних часів.
Тимчасом наближався вечір, і Сміливий першим підвівся й вигукнув:
— У-о-кха-кха!
Чунги вже одвикли ночувати просто неба, одвикли мерзнути вночі від холоду. До того ж, група їх невеличка, а в хмарну ніч у лісі буває зовсім темно, і мо-ка чи грау можуть напасти на них з усіх боків. Ні, вони не могли залишатися на ніч в лісі! Так велів їм не тільки інстинкт збереження всієї групи, а й голос розуму, що вже пробудився…
Пробуджений розум заговорив і в Голобедрого. І в той час, як успадкований навик та інстинкт вимагали від нього лишитися біля Молодої поми незалежно від того, що може статися вночі, розум підказував зовсім інше. Ні, чунги не повинні лишати їх самих! Може, поблизу навіть немає й зручного дупла… Ніч буде темна й холодна, він сам змерзне, коли вилізе на якесь дерево, а Молоду пому розірвуть хижаки… Ні, не можна чунгам залишати їх тут, не можна, щоб Молода пома залишилась сама!..
І Голобедрий схопився й став перед групою, що вже хотіла йти геть. Він розкрив рота й вимовив якісь нерозбірливі звуки. Потім затупав ногами, замахав руками, обличчя його скривилось від болісного зусилля: як висловити ЇМ свого думку?
— Ук-ба-ба-бу-кху-у! — забелькотів він то гнівно, то благально, показуючи на Молоду пому, злякано поводив очима, заплющував їх.
О, які муки відчував Голобедрий від того, що інші чунги не могли його зрозуміти!..
І справді, чунги його не розуміли. Вони стояли, напружено дивлячись на нього, морщили низькі лоби, випинали губи, щось бурмотіли і так само відчували тяжкі муки, що не розуміли, чого він од них хоче. Вони могли тільки поспівчувати йому, але не допомогти… І Сміливий знову вигукнув:
— У-о-кха!
Почувши цей заклик іти, Голобедрий забурмотів ще одчайдушніше, кинувся до Молодої поми, схопив її під пахви й спробував поставити на ноги. Молода пома розуміла, чого від неї хотів Голобедрий, і тому, незважаючи на страшний біль, трохи підвелась і стала на одне коліно. Але другої ноги вона не могла навіть зігнути й так і застигла, скімлячи від болю. Голобедрий зацмокав, заметушився біля неї, знову спробував їй допомогти, але Молода пома зовсім не могла підвестися.
І свідомість Сміливого раптом осяяла нова, дивовижна догадка. Дивлячись, як Голобедрий намагається допомогти встати Молодій помі, він згадав, як колись сам пробував підняти товсте дерево. Згадав, як покликав інших чунгів на допомогу і як усі вони спільними зусиллями підняли дерево, понесли його й поклали на вогонь. Згадав, як буря відкотила величезний дуплястий стовбур з щілини на скелі і як він знову покликав на допомогу чунгів з інших печер, і вони гуртом закотили стовбур на старе місце… От і зараз вони могли б підняти Молоду пому й понести її в печеру!..
Охоплений цією щасливою догадкою, він замахав руками і, кинувшись до Молодої поми, схопив її під пахви й гукнув до інших:
— У-о-кха! У-о-кха!..
Його зусилля підняти разом з Голобедрим Молоду пому було таким очевидним, що всі одразу зрозуміли це и відгукнулися на заклик. Підхопивши пому з усіх боків, підняли її, і вона стала легкою, легшою навіть за крі-рі.
— У-о-кха! У-о-кха! — покрикував Сміливий, ведучи групу до печери…
І дивний, незвичайний похід рушив через кущі й повалені дерева. Незважаючи на жахливий біль, Молода пома вже не стогнала. Вона зрозуміла, що група робить це заради її рятунку, і мовчки погодилась на те, щоб її несли. Тільки очі її злякано бігали навколо — все це було таким дивним, таким незвичайним і неймовірним…