Ла-ї поволі підвів голову й глянув на них. Потім враз відкинувся назад, витягся і вже не ворухнув ні лапами, ні вухом, ні хвостом. Лежав нерухомо, трохи вискалившись, і всі чунги зрозуміли, що він помер.
Бідолашний ла-ї ніби тільки й чекав, щоб народити, погодувати своїх малят і вмерти. Малесенькі ла-ї ссали ще тепле молоко своєї вже мертвої матері і ворушили вушками. Але потім почали відриватися від неї і тихенько заскавчали: материне молоко захололо й перестало текти.
Поми тривожно забурмотіли й захлипали: мати вмерла й залишила своїх малесеньких дітей зовсім безпомічними! І хоч ла-ї був тільки твариною, кожна з них відчувала до неї співчуття як мати до матері, а до крихітних, ще сліпеньких ла-ї — жалість як до своїх дітей. Молода пома, яка втратила свого маленького чунга, не встигши навіть натішитися ним, була зворушена материнським почуттям до сліз. Дивлячись на маленьких ла-ї, вона відчувала, як її заполонило те почуття, як щось вабить її до них, до тих дітей, що зостались без матері. Невдоволений материнський інстинкт, уся кров, молоко, що розпирало груди, тягли Молоду пому до бідолашних, осиротілих звіряток, і вона не могла не послухати того первісного поклику життя. Пома присіла біля мертвого ла-ї, простягла руку до його двох малят, обережно підняла й з несподіваною ніжністю притулила їх мордочки до сосків своїх грудей. Сліпенькі ла-ї одразу ж почали ссати, махаючи хвостиками. І Молода пома відчула, як їй легшає і як велика туга за померлим маленьким чунгом тане, тане… Вона відчула, як щось тепле й приємне, щасливе й радісне, сповнює їй душу, немов ці двоє маленьких ла-ї стали її дітьми…
Радісно муркочучи й ніжно притискаючи до грудей маленьких ла-ї, щоб їм зручніше було ссати, вона встала й пішла в печеру, і Голобедрий, вирячивши від здивування очі, пішов за нею.
— Хок? Хок? — вражено хокав він, ніби запитував: «Що це? Що це?»
Чунги довго стояли біля померлого ла-ї та трьох малят, що скавчали й тицялися мордочками в живіт матері. Потім, зголоднівши, рушили до лісу, а коли біле світило вже схилилось над обрієм і вони вернулися до печери, троє маленьких ла-ї були мертвими. Двоє з них притулилися до морди своєї матері, а третій скрутився у неї під шиєю.
Ніхто з чунгів не захотів їх їсти. Близнята погралися ними, а потім, згадавши, як дорослі відносять померлих за печеру й присипають їх хмизом, віднесли туди ла-ї й так само прикидали їх листям та гілками.
І ВЕЛИКА ГРУПА РУШИЛА ВПЕРЕД
Знову ліс потонув у буйній зелені, і знову дерева зарясніли великими й малими плодами. Але плоди були ще дуже кислі й терпкі, тому чунги живилися тільки корінням та м’ясом забитих тварин. Колишня пожадливість до молоденьких пагінців у них минула, бо пагінці не заспокоювали їхнього голоду, скільки б вони їх не з’їли.
У лісі зовсім потепліло, і чунги вже могли ночувати під голим небом. Та, звикши до своїх печер, вони щовечора повертались до них ще до того, як заходило біле світило, а потім ще довго, аж поки зовсім не стемніє, сиділи біля входу. Одні ськались, інші чухалися, а малюки тимчасом гралися, сварились та верещали. Інколи за якусь дрібницю й між дорослими виникали сварки. Тоді вони здіймали такий галас, що його чути було ще здалеку, і тому інші тварини легко вгадували, що всі печери заселені.
Траплялося, що з нірки виповзав чорний твердокрилий бром-бром; тоді малі чунги швидко оточували його і довго бавились ним. Якщо у бром-бром були великі клешні і він щипав ними, близнята брали прутики і перевертали його на спину. Бром-бром крутився й ворушив лапками, наче ловив повітря, а вони весело схлипували. Врешті хтось із них хапав його й з’їдав.
Двоє маленьких ла-ї, яких Молода пома годувала своїм молоком, підросли й почали гратися. Дорослі чунги тішились, дивлячись, як вони борюкаються й кусають одне одного. А ла-ї, мабуть, добре розуміли, що це гра, бо як би вони не кусали одне одного, як би не гарчали, — ні в кого з них не текла кров, ніхто не скавчав від болю: обидва тільки вдоволено крутили хвостиками.
Обидва ла-ї були рудими, як і їх мати, вушка їхні стирчали, а мордочки були гострі. Молода пома бачила й добре розуміла, що це зовсім не маленькі чунги, а просто ла-ї, проте любила їх, наче своїх дітей. Так само й ла-ї, зголоднівши, завжди бігли тільки до неї і починали жалібно скавчати. Вони впізнавали її.
Маленькі чунги-близнята, які вже значно підросли, теж любили гратися з ними, як гралися з їхньою матір’ю, коли вона була ось таким маленьким ла-ї. Вони давали їм кусати себе за пальці, і маленькі ла-ї кусали, але малим чунгам було зовсім не боляче.