Ніхто з чунгів не зважився кинути в грау ломаку або камінь. Його здатність появлятися всюди зненацька їх приголомшила, і кожен вирішив, що грау, мабуть, прийшов жити в їхню печеру і, якщо вони схочуть прогнати або вбити його, він розгнівається, стрибне на небо і з’їсть біле світило…
Злякавшись, чунги мовчки подались назад: хай грау не подумає, що вони його хочуть прогнати; хай живе собі в їхній печері, вони її добровільно лишають йому. І крок за кроком, ніби підкрадаючись до якоїсь тварини, вони пішли до лісу, а коли почало темніти, звернули до найближчої печери, де жила друга група.
Збентежені й налякані, вони передали свою тривогу й чунгам цієї групи. Ті з’юрмилися навколо них, почали тривожно схлипувати й хокати.
— Хок? Хок? — питали вони, зазираючи їм в обличчя, і здивовано кліпали очима.
— Грра-у! Грра-у! Грра-у! — злякано повторювали чунги з групи Сміливого.
Вони показували то на ліс, то на обрій, за яким сховалося біле світило, то підстрибували вгору й здіймали до неба руки, й все це ще дужче збивало з пантелику чунгів з цієї печери. Вони здогадувалися, що чунги з групи Сміливого хочуть розповісти їм щось про грау. Та оскільки ніхто з них не відчував досі перед цим хижаком такого страху, то, природно, їм здавалося, що ті мають на увазі щось інше, жахливіше. Але що могло бути жахливішим від грау?
Печера не могла вмістити всю групу Сміливого, і майже половина чунгів ночувала біля входу. Наступного ранку чунги знову побачили неподалік від печери того самого грау. І вони знову стривожились: грау хоче жити і в цій печері, грау ходить слідом за всіма чунгами і відбирає в них цечери. Якщо вони спробують убити чи прогнати його, він знову стрибне на небо і проковтне біле світило.
Грау постояв ще якийсь час, подивився згори на чунгів, потім обернувся і зник у лісі, а Сміливий виліз на печеру, став на високій скелі й голосно заревів:
— У-о-кха-а! У-о-кха-а!..
У-о-кха-а! У-о-кха-а! — відгукнулося звідусіль, і невдовзі усі чунги зібралися у велику групу.
На чолі з Сміливим група рушила вперед, залишаючи печери тому незвичайному, всюдисущому грау, щоб тільки він знову не стрибнув на небо і не з їв білого світила.
А ТИМЧАСОМ ДНІ МИНАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ…
На деревах достигли плоди, і чунги, які блукали по безкрайому лісу, вже майже не їли коріння та цибулин. Проте своїх копачів вони не кидали. Навпаки, затративши на їх обробку свою первісну працю, вони цінували ті камені більше, ніж ломаки, у яких досить було відламати верхівку. І коли хтось із них ненароком ламав свого копача, він не заспокоювався доти, аж поки не зробить собі нового.
Їм здавалося, що будь-який камінь, над яким попрацювала їх рука, має перевагу над усіма іншими каменями у їх природному стані. І тому, що з самого початку їм подобалося щось робити, то, тільки-но вони десь побачать підхожий для копача камінь, як одразу ж починають його оббивати. На вигляд ця праця була марною, але вона давала їм насолоду і немовби задовольняла якусь внутрішню потребу. Разом з тим вона все дужче й дужче загострювала їх увагу та спостережливість і розвивала спритність пальців. Крім того, праця примушувала їх думати, метикувати, стежити, щоб не покалічити собі пальців, знати, як краще тримати камінь, де і як по ньому вдарити. Що ж до молодих близнят, які вже від народження були кмітливішими й догадливішими за інших і які, підростаючи, перейняли накопичений досвід у старших, — то вони почали оббивати копачі не першим-ліпшим каменем, а тими ж копачами. Так само вони добре навчилися розпізнавати крихкі камені й ніколи не брали їх, а вибирали тільки найміцніші. Старанно оббивши краї каменя, вони його довго шліфували, щоб він був гладенький, як товстий ріг у великого мута. З легких каменів вони вже не робили копачі, бо ті швидко кришилися, та й ударом такого каменя не завжди вдавалось одразу вбити тварину.
Ночували чунги просто неба. Вони не боялися, що на них несподівано може напасти який-небудь хижак, бо обидва ла-ї, які вже підросли, мали дивовижну здатність ніколи не спати й чути звіра ще здалеку. Тільки-но вони зачували, що до групи наближається якась тварина, як одразу ж схоплювались і починали гарчати. Тоді зривалися на ноги й чунги і, йдучи за ла-ї, проганяли хижака або вбивали його.
Здатність ла-ї чути звірів ще здалеку була для чунгів дивовижною, і вони згодом з їх допомогою почали влаштовувати справжнє полювання. Ла-ї тихо йшли попереду, раз у раз нюхаючи то землю, то повітря, і завжди приводили чунгів до якого-небудь куща. Потім люто кидалися вперед і, коли там був жиг, ланч, ри-мі, кат-рі або якийсь інший невеликий хижак чи смирна тварина, — самі нападали й роздирали їх. Коли ж там був грі, мо-ка, виг або івод, вони зважувались наблизитись до хижака лиш після того, як чунги його вбивали.