І до чого тільки вони не додумувались! Одного разу, помітивши, як від удару каменя об камінь посипались іскри, близнятам спало на думку, що в такий спосіб можна добути вогонь, і вони почали вдаряти каменями один об одний. Випадково одним з каменів був дрібнозернистий пісковик, а другий — плоский, довгастий кремінь. Звичайно, ніякого вогню вони не добули, зате пісковик так вирівняв і відполірував один бік кременю, що це викликало у близнят справжнє захоплення. Обмацуючи та розглядаючи кремінь, вони звернули увагу на те, що другий його бік лишився шорстким і нерівним, і вони заходилися терти його об пісковик, щоб і він став гладеньким та лискучим. Пісковик глибоко протерся кременем, зате кремінь відполірувався чудово, а один його край став таким гострим, що близнята від легенького дотику об нього порізали собі пальці. Так, цей кремінь різав набагато краще, ніж ті уламки, які чунги знаходили або які утворювались під час викопування цибулин, і це був перший ніж, зроблений рукою чунга!
Надзвичайно вразливі, близнята, пригадавши, як дорослі. чунги уламками кременю підтинали корені, тут же поприсідали до одного куща з солодкими плодами й заходилися обрізати корені, що стирчали з землі. Потім почали обтинати й тоненькі гілочки: один обтинав, а другий стрибав біля нього й вищав від задоволення й радості; те, що вони робили, було чимось небувалим у житті чунгів.
Ті чунги, що спостерігали, як двоє близнят робили цей перший, такий привабливо лискучий і гладенький крем я— ний ніж, одразу ж взялися виготовляти такі ножі й собі. Так первісна трудова діяльність, розпочата з моменту першого викопування каменем з землі цибулин, надавала їхнім рукам дедалі більшої вправності й рухливості, робила їх все досконалішими.
А дні тимчасом непомітно минали один за одним. Як з незапам’ятних часів, так і тепер вони, незбагненно для чунгів, перетворювалися в місяці, місяці — в роки, роки — в сторіччя. І протягом усього цього часу чунги невпинно змінювались: старі вмирали, молоді старіли й так само вмирали, а на їх місце народжувались інші, набагато відмінніші від своїх предків. Ці, в свою чергу, також народжували чунгів, і їх велика група раз у раз збільшувалась та змінювалась. Коли вона стала вже надто великою, частина чунгів відділилась від неї і зникла в непрохідному лісі. Пізніше, коли їм траплялося зустрітись, вони вже не впізнавали одні одних і були зовсім чужими. Так від великої групи Сміливого вже не раз відділялися менші, але від того вона майже не зменшувалась. Тільки щодалі, то вона все менш ставала схожою на саму себе: новонароджені чунги мали вже зовсім мало шерсті на тілі, а їхні діти — були ще більше безволосі. Усім чунгам подобалось мати на тілі якнайменше шерсті, і кожен з них вибирав собі таку саму пому, а кожна пома вибирала безволосого чунга. Волохатими залишалися тільки найстаріші, і коли маленькі безволосі чунги бачили такого старого, вони зацікавлено дивились на нього й здивовано випинали губи.
— Ак-ба-ба-а! — бубоніли вони, немов виражаючи в такий спосіб свою огиду. «Який страшни-и-ий!» — хотіли вони сказати цими звуками, і поступово ці звуки почали означати й усе інше, що їм не подобалось.
Сміливий і Брунатна теж дуже постаріли. Шерсть на їх тілі стала зовсім сивою, а волосся на голові та брови побіліли. Сміливий був тепер не вожаком, а немічним старим, і вдвох з Брунатною над силу пленталися слідом за молодими прудконогими чунгами. Вони надзвичайно стомлювалися від того безперервного блукання по лісі, часто сідали перепочити й дуже раділи, коли група на якийсь час спинялася. Народивши ще кількох безволосих чунгів, чунг і пома передчували, що наближається день, коли й вони відстануть від групи і вже ніколи не наздоженуть її. І обоє, як колись Великий чунг і Стара пома, жахалися цієї думки, але інстинкт їм підказував, що це станеться неминуче, і вони вже чекали того дня сумно й покірливо. Довге життя прожили Сміливий і Брунатна, багато сутичок витримали з сильними хижаками, залишили чимало нащадків. І якого тільки дива не бачили в житті, чого тільки не навчилися! І шалені бурі, й жахливий голод пережили, і копачі та крем’яні ножі навчилися робити, і вогонь добувати, і пекти плоди та м’ясо… Ніяка інша тварина не знала, що таке праця, а вони знали! Чи було ж на світі ще щось таке, що вони могли б пережити й чого навчилися б?
Але перед тим, як померти, їм судилося побачити ще одне чудо. Одного разу група помітила, що десь попереду над деревами здіймається білий димок. Вирішивши, що там горить вогонь, усі кинулись туди: чи не з’явилася у їхньому лісі якась інша група чунгів?