Голобедрий також уже посивів Г не був тепер таким хоробрим і сильним, як колись. Він давно вже поступився місцем ватажка двом молодим близнятам, та оскільки мав найбагатший досвід і був наймудрішим з усіх чунгів, його всі слухали й поважали. Молода пома теж уже постаріла. Вона народила шістьох чунгів, з яких троє загинуло в боротьбі з хижаками, а інших троє стали вже дорослими. Та, хоча пома постаріла, вона й далі носила на плечі клапоть шкури грі і навіть перекинула через друге плече новий, ще більший клапоть. Почуття краси в неї було ще живим і свіжим, і вона носила ту шкуру не заради інших, а просто їй приємно було самій. А щоб шкура не сповзала й не падала з плеча, коли Молода пома нагиналася, вона застромляла її кінці за зелені пагінці, якими й досі обвивала собі тулуб і шию. Це давало їй більшу свободу рухів, і вона могла міцніше тримати в руках копач або кремінний ніж.
Уже віддавна всі чунги та всі поми прикрашалися пагінцями й клаптями шкури. Вони здирали кремінними ножами шкуру з убитих тварин, а потім, не міряючи, ділили її між собою-кому скільки дістанеться, хто скільки може схопити. Проте ніхто ніколи не виявляв невдоволення, кожен брав і носив на плечі те, що мав.
Один з близнят рушив до ріки. Його наздогнала пома й ласкаво промуркотіла:
— У-ха-ка-ва? У-ха-ка-ва?
Цим вона хотіла його спитати: «Куди йдеш? Чи є там щось цікаве або смачне?»
— У-ха-ка-ва, у-ха-ка-ва, — відповів їй чунг, але вже іншим тоном, що мало означати: «Іду подивитись, бо я й сам не знаю, чи є там щось цікаве!»
— А-ха-ку-бу? — знову спитала пома, йдучи поруч, і почала пильно дивитися на пісок.
Цим вона хотіла сказати: «А чи немає тут небезпеки? Я бачу на піску сліди мо-ка…»
— А-ха-ку-бу, а-ха-ку-бу, — відповів чунг іншим тоном і підняв гострий копач, який тримав у правій руці.
«Немає нічого небезпечного, — хотів він сказати. — Як бачиш, місце тут відкрите, і жоден хижак не нападе зненацька. А якщо й нападе, ми своїми копачами проб’ємо йому череп, і він помре. Та й інші чунги прийдуть відразу нам на поміч».
В затоках та обмілинах, що утворилися після повені, чунги знайшли багато хі-кі. Спочатку вони ловили їх руками, але це було дуже важко. Тоді комусь із них спало на думку непомітно підкрастися до води й несподіваним, точним ударом загостреної гілки простромити хі-кі; справа пішла значно краще. Чунги затрималися на березі ріки довше, ніж вони затримувались в будь-якому іншому місці. Ріка давала їм вдоволь хі-кі, а з дерев, що росли понад берегом, звисали великі соковиті плоди. Ночівля на широкім, відкритім березі виключала можливість несподіваного нападу хижаків. До того ж, тут було сонячно, і маленькі чунги цілими днями гралися в піску, хлюпались у воді й радісно верещали:
— Акх-ба-ба! Акх-ба-ба! Акх-ба-ба!
Ступні у маленьких чунгів були зовсім плоскі, а пальці на них стислися так, що ніхто б навіть не подумав щось хапати ними. Та й не дивно! Коли вже навіть Голобедрий і Молода пома, найстарші у всій групі, не могли ними брати майже нічого, то що можна було сказати про наймолодших?
Видобули чунги й вогонь і почали пекти в ньому плоди та хі-кі. Ніхто вже не носив плоди жменями, а лише в кістяних шкаралупах та-ма. Таким чином, відпала потреба щоразу повертатися й носити їх по дві штуки, бо можна було взяти одразу багато й чекати, поки вони спечуться. Маленькі чунги, за прикладом дорослих, теж хотіли носити хі-кі в шкаралупах та-ма і здіймали страшенний плач, коли дорослі їм не давали їх.
На березі були й місця з глинястим мулом. Висохлий від пекучого проміння білого світила, мул пожолобився й потріскав. Деякі з шматочків зовні нагадували шкаралупу та-ма, і котрийсь з малих чунгів, бавлячись таким шматком, надумав покласти в нього хі-кі. Радісно схлипуючи від того, що тепер і він, як дорослі, має в чому носити одразу по кілька хі-кі, маленький чунг з тим шматком глини бігцем кинувся до вогню, але раптом спіткнувся і впав біля самого багаття. Шкаралупа з хі-кі опинилась у вогні, а маленький чунг, весь обліплений жаринами, заверещав і заметався по землі.
Усі чунги, що сиділи біля вогню, посхоплювались і мерщій кинулися до бідолашного малого. Очманіла з переляку мати несамовито закричала й почала голими пальцями знімати жарини з тіла дитини. І вона-таки врятувала маленького чунга, хоч той і попік майже все тіло, зате в неї самої обгоріли пальці. За кілька днів, протягом яких вона від нестерпного болю не переставала вити, пальці її загноїлися, почали пухнути. Згодом порозпухали й руки, і пома вмерла. Але до самої смерті вона лежала біля маленького чунга, вила від болю й голубила його. Бачачи, що її дитина жива, вона часом забувала про неймовірний біль і радісно схлипувала.