Увесь день чунги пробули на землі — здивовані, зраділі, цікаві. Звірі нерухомо лежали попід деревами — з задраними догори ногами, із зігнутими шиями й відкинутими назад головами, порозбухалі, мертві. Мертвими були й хо-хо, і грау, і грі, і хе-ні, і ри-мі. Ніякий рев, ніяке виття не порушували мовчання на цьому величезному кладовищі.
Проте незвичайна тиша і непорушно розпростерті з потворно вишкіреними зубами тварини почали лякати чунгів. Їм здавалося, що ось зараз підхопиться мертвий грау, кинеться на них і розчавить їх своїми широченними лапами… Бо все це було для них новим, ніколи ще не баченим, незвичайним. І цілий день вони не насмілювались ні на мить відходити одне від одного — блукали лісом усі разом, ї тільки побачивши, що скоро настане ніч, вони розійшлися й полізли на дерева, а наступного ранку знову злізли на землю, уважно озираючись, принюхуючись до всього й прислухаючись. Та на їх підозріливу настороженість земля, як і вчора, відповіла мовчанням: ні реву, ні шуму.
Тоді дорослих, завжди серйозних і мовчазних чунгіа охопило дивне, незвичайне й безглузде бажання гратися. Вони почали перекидатись, борюкатися, перестрибувати одне через одного, радісно схлипувати й верещати. Одні підстрибували, інші, розкарячившись, бігали попід деревами, ще інші падали навзнак і махали задніми кінцівками. Для них це були цілком нові відчуття, яких вони не знали, живучи на деревах.
Від того, що вони качалися по землі, спини у них стали темно-зеленого та сірого кольору, і це смішило їх ще дужче. Деякі почали грати в хованки. Одні ховалися за кущами й деревами, інші з радісним схлипуванням ганялись за ними. Усі весело кричали. Навіть маленькі чін-гі, зацікавлені їх розвагами, позлізали на найнижче гілля і, дивлячись на незвичайну гру своїх великих собратів, дико, радісно кричали.
Коли почало смеркати, налякані темрявою чунги знову полізли на дерева. А наступного дня в ніс їм ударив неприємний запах. Трупи утонулих тварин почали розкладатися. Незабаром страшний сморід поширився по всьому лісі. Незвиклі до нього, чунги почали пирхати й тікати на найвище гілля дерев.
З-під опалого листя показалися чорні вусаті мордочки якихось маленьких, згори не помітних звіряток. Обліпивши трупи тварин, вони почали їх гризти — невтомно й завзято, з ранку до пізньої ночі. Їм допомагали крі-рі, які цілими зграями з хрипким карканням сідали на трупи, обдираючи м’ясо довгими загнутими дзьобами.
Багато днів підряд крі-рі та вусаті маленькі звірятка копошились біля трупів тварин, доки зовсім не очистили від них увесь ліс; після цього розвіявся й важкий сморід. Залишились подекуди лише купки великих кісток, що біліли попід кущами. Потім зникли й вони. Повітря в лісі знову стало чистим і свіжим.
В безмежному лісі кожна тварина жила по-своєму. Грау міг стрибати, крі-рі — літати, крок — плавати, чунги — лазити по деревах. Грау живився м’ясом, дже — травою, римі — падлом, а чунги — плодами. Грау жив на землі, крі-рі — в повітрі, крок — у воді, чунги — на деревах. Тому вони майже не знали землі. Раніше, коли грау та грі чатували за кожним кущем, за кожним стовбуром дерева, чунги насмілювались злазити на землю лиш час від часу, щоб підібрати опалий плід чи напитись води. Але тоді вони ні на що не дивились, бо за кожним кущем їм ввижався страшний, хижий звір.
Тепер ніяких звірів уже не було. За ті численні дні і ночі, протягом яких чунги вільно ходили по землі, ні один звір не заревів на них і жодна небезпечна тінь не промайнула між деревами. І чунги ходили скрізь по лісу, все оглядали, обмацували, до всього принюхувались. Цілком спокійно сідали або лягали на землю, зовсім не боячись небезпеки. Вони не трималися за гілки, проте не падали, бо падати було нікуди — адже вони на землі.
Їх цікавість була невичерпною. Земля відкрилася перед ними, як цілком новий, не знаний досі світ, світ, який пізнати раніше чунги не могли б, якби навіть і хотіли. Для цього нового світу вони не мали ні вух, ні очей. Очі й вуха у них були лише для мута і грау.
Чунг і пома несподівано побачили навколо себе таку безліч різноманітних речей, що ледве встигали подивитись на що-небудь одне, як їх уже вабило щось інше. Одне за одним щось незвичайне, невідоме досі поставало у них перед очима, вони торкалися до нього пальцями, брали у рот, одне від одного дивовижніше, соковитіше, запашніше. Тільки тепер земля відкрилася перед їх очима у своєму справжньому вигляді: дивовижно приваблива, свіжа, розмаїта.