Низькі кущі давали їм такі солодкі, яскраво-червоні плоди, яких вони ніколи не їли на деревах. Пома присідала біля куща, зривала соковиті червоні ягоди й ковтала їх цілими. Треба було з’їсти їх безліч, щоб угамувати жадобу. Порівняно з тими плодами, що росли на деревах, вони були такими дрібненькими, що випадали у неї крізь пальці; зате ж вони були набагато соковитіші й солодші.
Трава обплутувала їм ноги своїм довгим тонким корінням. Чунг і пома нагиналися і обережно висмикували низенькі стебла, обтрушуючи з них землю. Стебла наповнювали їм рот густим молочним соком, лоскотали піднебіння, і вони аж мружились від задоволення. Чунг переламав стебло якоїсь широколистої рослини, і такий самий молочний сік склеїв йому пальці. Тоді чунг пожадливо накинувся на крихкі стебла й почав їх жувати. Великий його рот увесь був у молочній піні.
Потім вони забрели у буйні зарості гу-на і опинилися серед його широкого листя, помережаного численними прожилками. Чунг зірвав один листок і підніс до рота. Він був великий і м’ясистий, розплився в роті з приємним солодкуватим присмаком.
Приголомшені такою різноманітністю смачних і солодких рослин і плодів, серед яких вони так несподівано опинилися, чунг і пома почали безладно зривати листя, стебла, плоди, наповнені молочним соком пагінці й коріння. Пома якось ненароком смикнула за низеньке стебельце гу-та, і з землі вискочила велика крихка цибулина. Пома обтрусила її й відкусила трохи. Цибулина хрумкнула у неї на зубах, наче кісточки маленького дже у пащі грау.
За один день земля дала чунгам стільки нових і приємних вражень, скільки дерева не могли б дати їм за все життя. Це було нечуване багатство й різноманітність для пальців, для очей, для смаку: широке м’ясисте листя, великі соковиті цибулини, яскраво-червоні, соковиті й пахучі ягоди, молочні крихкі стебла й коріння… Усе це ніби навмисне зберегла земля, щоб, коли вони злізуть з дерев, дати їм. Вона просто засипала їх ласощами, з яких одне було смачніше від іншого.
Чунг і пома не мали ніякого досвіду у виборі їжі, проте добре знали, що можна, а чого не можна їсти. Ось, наприклад, на вітах цього куща безліч таких принадних на вигляд плодів, але чунг і пома навіть не звертають на них уваги. З якогось надламаного стебла стікає густий молочний сік. Та чунг з помою і його обминають. М’яке, кругле, соковите зелене листя майже торкається до їх губ, але вони й до них лишаються байдужими. Напевне, на деяких привабливих на вигляд плодах і травах лежить якась невидима, неусвідомлена заборона, і чунг та пома не наважуються її порушити. Вони вибирали собі їжу, керуючись не досвідом чи свідомістю, а за інстинктом.
Хлібні плоди одного високого куща наситили їх ще більше, вони відчули спрагу. І замість того, щоб шукати в дуплах на деревах застоялої, смердючої води, вони нахилилися над дзюркотливим потічком. Вода в ньому ніколи не висихала й не випаровувалась. Чиста й холодна, вона приємно їх освіжила.
У той час, як чін-гі пили воду, вмочаючи в неї свої передні кінцівки і потім облизуючи їх, як грі та грау хлебтали її довгими язиками, а дже і мут цілком занурювали в неї свої морди, чунг і пома зачерпували воду долонями, піднімали їх угору й виливали її в рот, обливаючи нею собі животи й груди.
Одного разу маленький чунг зліз із плечей матері й поповз по траві. У нього з’явилось відчуття, якого досі не зазнавав жоден з його предків. Схиливши над ним свій волохатий тулуб, пома дивилася на нього так, наче вперше його бачила. В її очах світилися подив і радість: маленький чунг ліз по землі!
Маленькому чунгові на дереві завжди загрожувала небезпека: відірвавшись під час стрибка матері або з якоїсь іншої причини від її живота, він падав, мов перезрілий плід, на землю, якщо не встигав схопитись за яку-небудь гілку. А це було небезпечно не тільки для малих, а й для дорослих чунгів. Хоч вони спритно і вправно лазили по деревах, легко стрибали з гілки на гілку, проте досить було одного необережного руху — і чунг міг упасти на землю.
Минуло чимало днів, поки чунги наважились зустріти на землі ніч. Легкість, з якою кожен з них приготував собі лігво, ще більше здивувала їх і втішила. Уже не треба було шукати зручне дерево та лягати з острахом на зелений настил, який міг і не витримати ваги їх тіл… Вони просто наламали зелених гілочок, розіслали їх і полягали зверху. Сучки вже не кололи їх у спину, і замість того, щоб згинатися вдвоє, вони зручно влягалися й вільно простягали свої кінцівки. У них було темне, невиразне відчуття, що й раніше, у далекім і давно забутім минулому вони вже ночували на землі.
За прикладом своїх предків вони лягали й засинали горілиць. Тоді жоден хижак не міг напасти на них зненацька — усі чотири кінцівки у них були вільні, і вони могли ними захищатися. І за прикладом попередніх поколінь вони спали не справжнім міцним сном, а лише дрімали, бо здатні були вловити найменший шурхіт і мерщій схопитися, ніби й зовсім не спали.