Через те пома не знала, що далі буде з її маленьким чунгом. Він був тяжко поранений зубами та пазурами грі. Про це свідчило його розпанахане плече і кров, що само по собі вже було недобре. Та для неї він був живий, тремтів усім тілом, стогнав. А коли ворушиться — значить, живий. Отже, для неї все зводилось до того, щоб він одужав. Коли і як? Таких питань для чунгів не існувало, бо життя їхнє було позбавлене усвідомленого початку, так само як і усвідомленого кінця. До того ж, вони й час вимірювали єдиним доступним для них способом — ритмічною зміною світла темрявою і темряви світлом.
Проте маленький чунг не видужував. Він і далі весь трусився і не міг зробити жодного самостійного руху. Пома переносила його з одного місця на інше, обхопивши передніми кінцівками попід пахви, давала йому плоди, на які він навіть не дивився, змочувала поранене плече. Це був єдиний засіб, яким чунги лікували свої рани.
Рана загноїлася, закишіла червами й почала смердіти. І пома, уважна та дбайлива, як кожна мати, пальцями вибирала з рани червів й одганяла від неї мух. Серйозний, мовчазний чунг весь час ходив за нею і тільки сумно кліпав очима, не маючи жодного уявлення про справжнє становище маленького чунга; проте він завжди був насторожі, коли вони злізали на землю, завжди готовий був попередити пому про небезпеку.
Нарешті маленький чунг зовсім притих, перестав тремтіти, і пома зрозуміла, що сталося непоправне лихо. Вона зловісно, уривчасто заревла й помчала з ним по деревах. Чунги відповіли на цей рев раз, потім вдруге і, згубивши її з очей, замовкли. З появою поми хвостаті чін-гі перестав вали кричати та стрибати і починали скавчати. А тіло маленького чунга тільки гойдалося з кожним її стрибком, холодне і бездиханне, з обвислими вниз кінцівками.
Два дні й дві ночі пома носила його, стрибаючи з ним по деревах і. не перестаючи ревти. Безугавний її рев не давав чунгам спати вночі. Врешті сморід, що йшов від трупа маленького чунга, став нестерпним. Тоді чунг і пома злізли з дерева й присипали його сухим листям та хмизом. Потім відійшли на кілька стрибків, щоб їм не смерділо, і посідали на землю. Дивні, хрипкі звуки стискали помі горло, з очей у неї капала вода. Чунг безтямно дивився на неї і мовчки кліпав маленькими очицями: страждання поми йому було незрозуміле.
БОРОТЬБА З РИ-МІ
Коли якийсь чунг вмирав у присутності інших чунгів, вони починали голосно й протяжно ревти: їх охоплювало почуття незрозумілої тривоги й гнітило їхню свідомість. Самі не відаючи, навіщо так роблять, вони присипали його хмизом, а потім розходились і більше не цікавились покійником. А втім, усіх померлих чунгів чекало одне й те саме: їх пожирали стерв’ятники ри-мі та хе-ні.
Сморід, який ішов від маленького чунга й відігнав чунга та пому від могилки їхнього первістка, привернув до себе увагу стерв’ятників ри-мі. У півтемряві лісових хащів спалахнули маленькі вогняні цяточки. Почулося тоненьке, жалібне виття. Ри-мі почали збиратися.
Ри-мі були невеличкі, полохливі звірятка. Навіть маленький дже міг спокійно пройти повз них, не боячись їх нападу. Вони ходили по лісу завжди парами й живились падлом, чуючи його здалеку своїми тонкими, гострими носами. І перших два ри-мі, що натрапляли на смердючий труп якоїсь тварини, тоненько й жалібно починали вити. Почувши цей клич, інші ри-мі кидались на нього, відповідаючи таким же жалібним виттям. Цілими зграями, несамовито виючи, прямували вони звідусіль до трупа тварини. Тепер уже ніщо не могло їх спинити: в такій величезній кількості вони ставали небезпечними навіть для грау. Спочатку вони кликали один одного на спільну тризну, а потім накидалися одне на одного з такою ж люттю, з якою роздирали смердючий труп.
Кількість вогняних цяточок, що світилися в темряві, помітно збільшилась, і коло, яке утворили ри-мі круг чунга й поми, звузилось. Жалібне виття стало ще пронизливішим і напруженішим. Проте ри-мі все ще не зважувались напасти: біля купки хмизу, від якої йшов такий приємний для них запах, сиділо двоє великих і сильних чунгів. І ри-мі стали чекати, сподіваючись, що ті полізуть на дерева й залишать їм труп маленького чунга.
Але наїжені й суворі чунг і пома погрозливо ревли й не рухалися з місця. Здавалося, вони вирішили пожертвувати собою, тільки б не дозволити ри-мі з’їсти маленького чунга. Незважаючи на нестерпний сморід, вони наблизились до купки гілочок і чекали нападу ри-мі.