А ри-мі тимчасом ставало дедалі більше. Вони все прибували, і, як і ті, що вже були тут, починали жалібно вити. І ось кілька з них рушили вперед і, незважаючи на загрозу з боку двох великих чунгів, встромили морди в купку гілок. Пома в ту ж мить підбігла до них, схопила одного передніми кінцівками за голову, швидким, різким рухом скрутила йому шию і з лютим ревом шпурнула його назад. Потім те саме зробила й з іншим. Решта ри-мі відступила. Їх жалібне, скажене виття замінилося невдоволеним скімлінням. Вони зрозуміли, що двоє чунгів не відступлять. Тоді ри-мі, в свою чергу, вирішили напасти одразу з усіх боків.
І вони напали одночасно всією зграєю. Не на чунга й пому, а на купку гілок, з-під якої йшов такий принадний сморід від трупа малого чунга. А тому, що чунг і пома не бажали поступитися їм такими ласощами, то цілком природно і справедливо було напасти й на них. Один ри-мі схопив своїми гострими зубами за ногу чунга. Чунг, узявши ри-мі за морду, одірвав його від себе разом з шматком м’яса. Ревучи від болю й гніву, він скрутив ри-мі шию і з страшною силою пошпурив ним у інших напасників. Двох із них чунг одразу вбив одним ударом, інші відступили, але потім налетіли знову.
Тоді почалася Справжня битва. Чунг і пома ледве встигали відбивати напади ри-мі, уникаючи їхніх гострих зубів. Почуття дикої люті кипіло в їхніх грудях, і вони тепер билися не за маленького чунга, а щоб вгамувати свій гнів.
Ри-мі розраховували на свою кількісну перевагу, чунг і пома — на власну силу. Перші покладалися на гострі зуби, другі — на дивовижну вправність своїх кінцівок. Одні нападали, другі боронилися, і ні ті, ні ті не мали наміру відступати.
Та якщо сила двох чунгів мала свої межі, кількості ри-мі не видно було ні кінця, ні краю. Їх ставало дедалі більше; незабаром, оточені звідусіль, чунг і пома вже не могли відступити, коли б навіть і хотіли. Тоді почуття гніву в них ослабло, а на його місце з’явився панічний жах і неспокій. І за якимось невиразним, заслоненим пізнішими подіями проблиском пам’яті, у свідомості поми несподівано постала давно забута картина її боротьби з ми-ші. То був лише миттєвий проблиск: їй раптом здалося, що на них нападають не ри-мі, а оті темно-сиві звірятка — таке сильне враження справила на неї величезна кількість ри-мі і таке саме почуття страху та неспокою пойняло її. І під впливом цього раптового спогаду про давно пережите, забуте й таке подібне до того, що відбувалося зараз, вона нагнулася, вхопила з-під ніг гілляку і з усієї сили замахнулася нею на ри-мі, що напосідали на них. Від кількох ударів листя й дрібні галузки обсипались, і в передніх кінцівках поми залишилась ломака. Пома махала нею з незвичайною легкістю. І сталося щось неймовірне, таке, на що вона й сама не сподівалася: при кожному змахові ломаки декілька ри-мі з скавчанням падали на землю мертвими, а інші відскакували ще з жалібнішим виттям. Здійнявся суцільний шум від свисту ломаки, виття, скавчання, глухого хрускоту й несамовитого реву.
Свідомість у чунга була дещо тупішою, ніж у поми. Тому він був зовсім приголомшений тим, що робила пома. Він став і здивовано глянув на неї. Цим скористались римі й з усіх боків накинулись на нього. Чунг хрипко заревів, трусонув тулубом і, змахнувши передніми кінцівками, розтрощив кільком ри-мі голови, деяким скрутив шиї і таким чином відбив напад. І під впливом якоїсь дивної суміші наслідування, інстинкту й несподіваного усвідомлення того, що зробила пома, він нахилився, схопив другу гілляку і теж почав періщити нею оскаженілих ри-мі.
Ри-мі зрозуміли, що програють битву: ломаки миготіли в передніх кінцівках обох чунгів і смертельними ударами опускалися на їхні голови й спини. Земля навколо була вкрита тілами вбитих ри-мі. І кожен, хто пробував наблизитись до чунгів, у ту ж мить падав мертвим від сильного змаху ломаки. Ри-мі зупинилися, відступили, і кільце їх виблискуючих у пітьмі очей розширилось. Піднявши догори гострі мордочки, ри-мі протяжно завили: вони, що своєю незліченною кількістю проганяли навіть горбатих хе-ні, мусили визнати себе переможеними й відступити. А чунг і пома, випроставшись біля могили свого первістка, стояли, затиснувши в передніх кінцівках по довгій ломаці, важко дихали й люто ричали. В пальцях у них раптом з явилося досі незнане відчуття — відчуття впевненості й сили.
ГРАУ ТІКАЄ
Причини існування всіх речей і становлення явищ чунгам відкривались у потребах їхнього життя. Якщо в лісі росли дерева і на їх гілках з’являлись плоди, то це, на думку чунгів, було виключно для того, щоб вони могли рятуватися на них від сильних хижаків і мали чим вгамовувати свій голод. Коли з неба падав дощ, то лише для того, аби наповнити водою дупла та щоб чунги могли, не злазячи з дерев, напитися. За межами цих уявлень інших причин не існувало.