Вони не замислювались над питаннями: чому на деяких деревах не ростуть плоди, а лише листя; чому, коли землю огортає темрява, біле світило зникає з неба; чому одні тварини живляться м’ясом, а інші — травою й листям. Чунги не могли відповісти на ці запитання, бо жодне з них взагалі не існувало для них.
Проте вони могли судити про наслідки того чи іншого явища. Вони, наприклад, добре знали, що коли йде дощ, то дупла дерев обов’язково наповняться водою; що коли їх дощ застигне на відкритому місці, вони змокнуть; що коли біле світило зникне з неба, настане темрява; що коли сильно вдарити плодом з твердою шкаралупою об дерево, шкаралупа розколеться; що коли чунг при зустрічі з грау не встигне вчасно втекти на дерево, його чекає смерть. Таким чином, речі і явища для чунгів, не маючи своєї причини, мали наслідки. Решта було лише догадкою: інстинкт відкривав їм те, чого не могла пояснити первісна свідомість.
Захищаючись від ми-ші, грау та ри-мі, чунг і пома несвідомо взяли у передні кінцівки ломаки. Вони діяли інстинктивно. Проте і в цьому випадку, якщо пояснення причинності лежали за межами їх первісної свідомості, то наслідки були цілком очевидними. Якщо міцно тримати в передніх кінцівках обламану гілку і, щосили замахнувшись, ударити нею будь-яку тварину, то ця тварина вмирає. Цей висновок виник у свідомості чунгів, мов несподіваний проблиск, і за своїм значенням не мав собі рівного.
А втім, це ще не була якась певна думка, а лише випадковий збіг, механічне поєднання окремих уявлень. Це було якесь миттєве розуміння того, що сталося, раптовий здогад, коротке, мов спалах блискавки, усвідомлення того, що вони бачили.
Але й цього було цілком достатньо, щоб увесь ліс, усі тварини були приголомшені, побачивши в просвітах між велетенськими деревами двох чунгів, які безстрашно ходили по лісу, не бажаючи знати про небезпечних, жорстоких звірів. Великі й широкоплечі, з втягненою в плечі і майже безлобою головою, з червонуватим обличчям, з глибоко запалими жвавими очима й широкими, міцними щелепами, вони йшли на задніх кінцівках, а в передніх тримали по довгій ломаці і замахувались нею на кожну стрічну тварину, сповнюючи ліс шаленим ревом.
Якийсь необережний грі накинувся на них і зчепився з одним із чунгів в смертельнім поєдинку. Другий чунг тут же, одним ударом ломаки, розтрощив йому голову. Грі упав і вже більше не повторював нападу. Ланча чунги забили кількома ударами. Така ж доля спіткала й рока, який роззявив пащу, намагаючись вкусити чунга. Він теж упав з переламаним хребтом. Наче якась нестямна лють оволоділа чунгами. З нерозважною відвагою вони кидалися в боротьбу з першим-ліпшим хижаком. І якимось незрозумілим чудом ломаки в їхніх передніх кінцівках здіймались над звіром, і той падав мертвим. А двоє чунгів, незважаючи на криваві рани, які вони дістали в цих жорстоких битвах, бродили між деревами з ранку до вечора. У поми це було виявом невгамовної й неусвідомленої помсти, викликаної смертю маленького чунга та її материнським почуттям.
Своєю дивовижною хоробрістю чунг і пома підбадьорили й інших чунгів, і вони знову позлізали на землю. Не розуміючи спочатку, навіщо чунг і пома тримають в передніх кінцівках ломаки, кожен з них і собі взяв по ломаці, але потім вони покидали їх, бо це заважало їм ходити по землі. Згодом те ж саме зробив і чунг. Тільки пома все ще носила свою товсту ломаку і ходила на задніх кінцівках, через те раз у раз відставала від інших.
Приваблені вигідністю й багатством плодів на землі, що непереборно кликали їх до себе, захоплені нерозважною сміливістю чунга й доми, чунги тепер ходили групою. Налякані небаченою кількістю чунгів, хижаки, забачивши їх, кидалися врозтіч. Навіть ті тварини, що завжди лише нападали, почали тікати. Від цього чунги ставали ще сміливішими й зухвалішими.
Трапиться інколи якомусь хижакові зненацька опинитися перед ними — вражений їх кількістю, він очманіло гляне на них і стрімголов тікає, а чунги кидаються йому вслід і радісно схлипують. І не тому вони біжать, що їм хочеться будь-що наздогнати й зловити хижака — жиг, наприклад, і без того ніколи не насмілювався на них нападати, — а просто тому, що нездатні подолати в собі незвичайне почуття захоплення й радості, бачачи, як він од них тікає.
А коли вдавалося подратувати мута, чунги впадали в настрій пустотливих чін-гі. Вони обступали його з усіх боків, махали перед його очима передніми кінцівками й голосно схлипували. Розлючений Їхнім криком та рухами, мут починав крутитися в їхньому колі, нїби розмірковуючи, в яку з цих надокучливих істот встромити свій страшний ріг, і потім ошаліло кидався на неї. Чунги розбігалися увсібіч і ховалися за дерева. Короткозорий мут, сопучи, пробігав мимо, не зачепивши нікого, і зорював своїми твердими копитами землю. Чунги бігли за ним услід і, несамовито галасуючи, знову примушували його повернутись назад. З налитими кров’ю очима мут у безсилій люті знову кидався на них, і чунги знову ховалися за деревами. Ця марна біганина то вперед, то назад тривала доти, поки втома не перемагала гнів мута. Задиханий, він зупинявся, висолопивши довгий червоний язик. А чунги, яким набридло вже дратувати звіра, забували про нього і йшли геть.