Хижаки що не день, то більше витісняли чунгів з землі, небезпека для них весь час зростала. Та вони вже не могли й не хотіли остаточно відмовитись від неї. Запах землі п’янив чунгів, її плоди вабили їх з непоборною силою; вони почали збиратись у величезні групи, і вже ніякий грау не насмілювався на них напасти.
Тільки чунг і пома залишались самі. Пома ще не могла встигати за іншими, не могла вона й лазити по деревах, і чунг, підкоряючись якомусь незнаному, несвідомому велінню, завжди лишався біля неї.
Боячись, щоб на неї знову не напав тсі-тсі або не розтоптав мут, пома цілими днями лежала в дуплі, живлячись лише дрібними плодами, які приносив їй чунг. Голод і спрагу вона зносила порівняно легко, відчуваючи себе в цілковитій безпеці у сховищі. Про можливість допомоги з боку чунга при повторенні подібного випадку пома навіть не думала. Пригоди з каменем вона особисто не переживала, тому й не мала до неї ніякого відношення. Ця подія мала певну вагу лише для чунга, оскільки це він пережив її.
А втім, і для чунга випадок з каменем згодом утратив своє значення. Від свідомого аналізу він ще був надто далекий, бо розумів лише випадкові відкриття. Але при такому простому способові його життя й примітивній свідомості це випадкове відкриття повинно було повторитися безліч разів, щоб він міг прийти до певного загального висновку і до свідомого використання цього висновку. Ним керував інстинкт, який набагато спрощував речі. Для чунга було звичайніше і доцільніше полізти на яке-небудь дерево, де жоден з небезпечних хижаків не міг його дістати, ніж вступити з ним у боротьбу і вбити його ломакою чи каменем. Удруге скористатися гострим каменем як знаряддям захисту йому не довелося, і він, поносивши його певний час, кинув його як щось зовсім непотрібне. Таким чином, момент блискавичного пробудження свідомості був подавлений пануючим над ним інстинктом, і чунг забув про своє випадкове відкриття. Він лише навчився бути пильнішим і обережнішим.
Тимчасом помі покращало, але одужувала вона надто повільно. Про те, щоб лазити по деревах, ще не можна було й думати. Пальці на її розчавленій ступні ще не згиналися и були мов дерев’яні; вона користувалася лиш пальцями здорової кінцівки, коли треба було брати й гризти плоди або спиратися на них під час ходьби. Одна задня кінцівка з глибокою подряпиною на стегні зовсім не рухалася. А плече і подряпана грудь заважали їй вільно рухатись за допомогою однієї передньої кінцівки. Тому вона не могла розраховувати ні на що інше, крім дупла та допомоги чунга. Тимчасом закрадливі кроки хижаків біля дупла ставали все частішими та все настирливішими. Зрештою, незважаючи на всі хитрощі, до яких вдавався чунг, щоб відвернути увагу хижаків від сховища, вона все одно загинула б. Але несподівано над усім лісом лягла якась дивна задуха і викликала у тварин незрозумілу тривогу. Вони зачули її спочатку нюхом: якийсь незнайомий, ледь уловимий запах сповнив повітря. Тварини почали вискакувати з своїх лігв, кидатися то в один бік, то в другий, ревти й вити. Ніхто ні на кого не нападав, бо всі передчували наближення чогось страшного, яке ось-ось мало прийти і всіх їх знищити.
Важку задуху приніс вітер, такий легкий, що ледве ворушив листя на верховіттях дерев. Блакитне, високе небо раптом стало оранжевим, потім попелясто-сивим і низько нависло над лісом. Біле світило ще вранці перестало осипати промінням зелені крони дерев і котитись по небу із краю в край. Увечері вогняно-білі й червоні зорі вже не дивились на землю й не миготіли своїми блискучими віями. А коли настала ніч, важкий, непорушний морок огорнув увесь ліс. Гак тривало багато днів підряд.
Потім вітер, що приніс цю задуху, посилився, верхівки дерев сколихнулися, ліс тривожно загув, зашумів. І цей неспокійний, приглушений шум обплутав тварин немов тенетами. Вони тікали, повертались назад, ховалися, потім знову тікали й знову повертались. Крутилися й кидались на всі боки, наче були зачинені в величезній клітці, з якої намагалися вирватись на волю й подихати свіжим повітрям.