Ця незрозуміла тривога передалася й чунгам. Вони перестали стрибати по землі й по гіллях дерев, присідали, задирали догори голови, озирались довкола й принюхувались. Темний страх, породжений передчуттям чогось невідомого й жахливого, яке загрожувало їм усім загибеллю, стис їм серця, витіснивши звідти страх перед сильними хижаками. Безладний, грізний рев очманілих від жаху тварин не лякав їх тепер так, як раніше. Чи зламає мут гілку, чи зареве грау — чунги вже не нахиляли голів, щоб крізь листя глянути на нього із змішаним почуттям допитливості й тривоги. Замість того вони задирали голову вгору, позирали на тьмяно-попелясте небо, що все нижче й нижче нависало над лісом, ніби намагались вгадати, що буде далі. Ще недавно такі жадливі, вони тепер обминали гілля дерев з рясними плодами, навіть не намагаючись їх дістати. Лише великий голод примушував чунгів їсти, і вони гризли соковиті плоди без почуття вдоволення.
Ночі стали для чунгів нестерпно важкими. Марно силкувались вони заснути спокійно, як бувало колись. Незрозуміла тривога будила їх щоночі, і вони схоплювались несподівано для самих себе, збиралися у великі групи; одні з них скімлили невідомо чого, інші ричали, невідомо и незрозуміло на кого. Маленькі хвостаті чін-гі юрмилися біля них і, замість того щоб радісно кричати, тремтіли, скавчали й злякано та здивовано кліпали очицями. Їм здавалося, що близькість великих безхвостих родичів буде для них найкращим захистом перед невідомим лихом.
Сидячи в дуплі й випроставши скалічену кінцівку, пома слухала далекий, глухий шум стривоженого лісу й важко дихала. Ловила ніздрями повітря і весь час прислухалася до кроків тварин, які то наближалися, то знову швидко віддалялися. Багатоголосий рев тварин ще дужче посилював її тривогу, і ця тривога змушувала пому безпорадно крутитись на місці. Вона намагалася випростатись, але біль від незагоєних ран був сильнішим за її бажання, і пома лишалася в тісному й незручному сховищі, під охороною вірного чунга.
А чунг невтомно пильнував її й чекав, коли з явиться оте невідоме й незрозуміле. Ревіння й кроки сильних і лютих тварин його більше не лякали. Сам не знаючи чому і як, він був переконаний, що ці тварини його не зачеплять, бо вони самі налякані спільною для всіх небезпекою. Тому вночі він, не боячися, злазив на землю, випростувався на весь зріст і ставав біля отвору дупла, простягти перед собою жилаві кінцівки з розчепіреними пальцями, готовий зустріти й відбити напад цього страшного невідомого.
Дедалі посилюючись, вітер приносив ще більшу задуху. Вода в дуплах випаровувалась, почало в’янути листя.
В річці поменшало води, оголювалися тінисті береги. Потворні кроки з страхітливо роззявленими щелепами над силу пересували свої довжелезні чорні тіла вниз за течією, пливли невідомо куди. Тоді тварини зібралися на обох берегах пересихаючої річки, бо лише тут могли напитися води. Вони все пили и пили і ніяк не могли вгамувати спрагу. Шерсть на них не висихала від поту.
Пома не могла більше лишатися в дуплі: плоди, які приносив їй чунг, нездатні були вгамувати її спрагу. І от одного дня вона вилізла з своєї схованки й пошкандибала слідом за чунгом. Безпомилковий інстинкт вів їх до берега найближчої річки.
Одного ранку чунг і пома помітили, як на листя дерев падає згори дрібний сиво-попелястий пил. Вітер носив його цілими хмарами, розкидав над лісом і посипав ним дерева. Цей дрібний пил забивав тваринам ніздрі, прилипав до слизової оболонки і раз у раз примушував їх чхати й кашляти. Скоро увесь ліс був оповитий цим дрібним сиво-попелястим пилом, що безупинно Сипався з неба, надаючи йому темного, сиво-чорного кольору. Потім чад посилився й змішався з якимось особливим їдким запахом, подібним до запаху дерев, які підпалювало небо вогняними стрілами.
Увечері, сидячи на високих деревах, чунги помітили, що обрій, за яким ховалося біле світило, увесь засяяв червонуватим відблиском. Це не було сяйво білого світила, не були й очі, що вогнем миготять у небі, бо вони, ці очі, сховались за важкою сиво-попелястою пеленою. Далеку заграву видно було всю ніч. Лиш на світанку вона почала бліднути, а коли світло дня прогнало гнітючий морок ночі, заграва щезла. Та наступного вечора червонувате сяйво стало ще більше, оперезало ліс з обох боків і по небу затанцювали червоні вогняні відблиски. А коли настала ніч, далекий обрій перетворився у яскраву вогняну смугу, ніби то горіло саме небо. Заграва кидала свої відблиски далеко на північ. Вона залила ліс, залила стривожених, зляканих чунгів, залила стовбури дерев.