А тварин ставало все більше й більше. Щоб їх не розтоптали, чунги полізли на дерева і, мов велетенські плоди, повисли на нижньому гіллі. Це сталося саме тоді, коли серед утікачів на березі почалося загальне сум’яття. Ошалілий мут ні з сього ні з того з силою встромив свій страшний ріг у черево хо-хо. Хо-хо обхопив товсту шию напасника носом, підняв його поперед себе, притиснув гарненько й нанизав на свої довгі зуби. Кілька інших хо-хо оточили грау, і він, вихопившись одному з них на спину, гострими зубами впився в його товсту шкіру. Та інші хо-хо негайно стягли його звідти носами й ту ж мить розтоптали. В такий же спосіб у цій нечуваній тисняві було розчавлено багато дже, гру-су, ри-мі та безліч інших тварин.
Несподівано чунги побачили дивну картину: маленькі хвостаті чін-гі прожогом кинулися вниз і почали стрибати на широкі спини мутів, хо-хо та бі-гу. Не звертаючи уваги на цей незвичайний вантаж, велетенські тварини входили «у воду й пливли до протилежного берега.
Для чунгів це відкриття було таким же несподіваним, як і вчасним. Наслідуючи чін-гі, першою підскочила й опинилась на спині в хо-хо пома, а слідом за нею на спини добродушних велетнів почали стрибати й інші чунги. Деякі з них просто чекали на хо-хо, повиснувши на низькому гіллі дерев, і коли ті опинялися точно під ними, стрибали їм на спини.
Перепливши на другий берег і знову ступивши на землю, тварини струшували з себе воду і бігли далі. А слідом за ними повільно повзла вогняна стихія, перетворюючи споконвічний ліс у полум’я, дим і попіл. Гнана дужим вітром, пожежа охопила один берег річки й перекинулась на другий. Палаючі береги обсипали зеленуваті води іскрами, огортали димом. Ріка віддзеркалила охоплені полум’ям дерева, і в її глибині заграли вогняні відблиски. Споконвічний ліс танув у полум’ї величезної пожежі, а потік тварин, гнаних розбурханою стихією, весь час збільшувався.
Та настав час, коли шлях утікачів поповз угору. Стрімкі, гострі скелі здіймалися в небо, круті гірські схили відкрили бездонні прірви, глибокі ущелини сповнялися шумом бурхливих потоків. Великі, незграбні тварини спинилися й затупцювали на місці. Загальний тупіт їхніх безладних ‘ кроків та дикий рев заглушили шум водоспадів. Потім вони рушили в різні боки — одні ліворуч, інші — праворуч, і їх важкий тупіт поволі затих… По крутих схилах дряпалися вгору лише рухливі та спритні тварини.
Опираючись на всі чотири кінцівки, угору полізли й чунги. Вони чіплялися пальцями за гостре каміння, впивались плоскими нігтями в сипучий ґрунт, хапалися за гілки колючих кущів і безупинно лізли все вище й вище. І коли врешті спинилися перепочити, внизу під ними, наскільки сягало око, все утопало в полум’ї. Величезні хмари диму здіймалися в небо. А коли двічі на зміну ночі прийшов день, безкрає вогняне море з страшною силою залило й гірські схили. І може, чунги, а разом з ними й інші тварини загинули б у полум’ї цієї величезної пожежі, коли б саме злякане небо не вгамувало її. Воно зібрало на високих гірських шпилях густі чорні хмари, з яких вихопились і впали на залиту вогнем рівнину сліпучі блискавиці. Страшенний гуркіт сколихнув гостроверхі скелі, потім ще раз і ще… Велетенські гори здригнулись, застогнали, загули… Суцільними потоками ринув дощ, огортаючи вогняну широчінь сивою імлою. На землю зійшла непроглядна, чорна ніч, в якій згасла й остання іскорка кривавої заграви.
На світанку небо вгамувало свій гнів і спинило потоки зливи. Чунги побачили, що знизу, з рівнини, замість полум’я й диму, здіймалась густа молочно-біла пара. А коли біле світило піднялося високо над торами, пара розсіялась, і чунги, скільки сягало око, побачили лише сиво-чорний попіл. Лісу чунгів більше не існувало.
Потік тварин, що втікали від пожежі, припинився, потім широко розлився по крутих схилах.
Тварини поверталися до своїх старих звичок-знову підкрадались, ховались, нападали, вбивали. Загальна й однакова для всіх небезпека минула, а разом з нею над ними втратив силу й спільний для всіх закон дружної втечі.
ПОНЕВІРЯННЯ
Скільки тривала втеча тварин, важко сказати. Але чунги раптом опинилися на цілком новій, незвичній і непридатній для їхнього способу життя місцевості — скелястій і нерівній, з гостро зламаними лініями. Оголені урвища і схили відкривали перед ними бездонні прірви. Величезні. скелі своїми вершинами впирались у саме небо. Дерева розкидали свої віти над страшними безоднями. Колючі кущі та купи гострого каміння, нанесеного під час зливи, заважали чунгам іти, ранили їм пальці й долоні. Почалося страшне поневіряння по цій непривітній, дикій місцевості. Голодні чунги блукали цілими днями й жадібними очима позирали на гілля дерев. Та великих, соковитих плодів, яких було вдоволь у знищенім пожежею лісі, вони ніде не могли знайти. Листя на деревах було тоненьке й гостре, наче голки у купа, до того ж, ще й з неприємним смолистим присмаком. Єдиною придатною для чунгів їжею виявилися надзвичайно терпкі плоди на деяких кущах; плоди були гіркі, і чунги аж морщилися та страшенно кашляли, коли їли їх. Але й такої їжі було тут недостатньо для великих і зголоднілих чунгів. Постійне недоїдання, на яке вони були тепер приречені і якого раніше чунги не знали, одразу змінило їх. Вони стали дуже сварливими й дратівливими. Між ними все частіше зчинялися бійки, під час яких кожен намагався відібрати в іншого знайдений плід. Великі їх групи розділились на менші, і кожна з них подалася шукати поживи. І в цьому шуканні поодинці й маленькими групами чунги йшли все далі й далі вперед, ніби ще втікали від пожежі, яка знищила їхній ліс. Вони не мали ніякого уявлення про те, куди йдуть, не замислювалися й над новим місцем та умовами життя, бо все це визначалося у їх уяві кількістю їжі, придатної по смаку та звичної для них.