Коли зовсім розвиднілось, вони злізли униз і, тремтячи та скімлячи від холоду й голоду, зіщулилися під товстим, похиленим стовбуром дерева, під яким була смужка сухої землі. Чунг і пома посідали на ній і щільно притулилися спинами одне до одного. І хоч обоє були страшенно голодні, довго сиділи так, зогріваючи одне одного. Холод виявився для них набагато нестерпнішим і жорстокішим, ніж голод. Відчуття голоду їм було добре знайоме, а от холод вони зносили вперше.
Скоро їхні спини зігрілися — холодна волога перетворювалася в приємну теплу пару. Плечі в них, хоч і були ще мокрими, перестали тремтіти. Маленький чунг, не такий промоклий, як чунг і пома, знову намацав материну грудь і жадібно почав ссати. Тепле молоко приємно зогрівало його, і він не так гостро відчував холод і вологість.
Важко сказати, коли чунг з помою покинули сухе сховище під стовбуром дерева. Небо весь час сипало на землю дрібні й холодні краплі дощу, сиві кошлаті хмари все ще чіплялись за верховіття дерев, а білого світила також не було видно. І чунги рушили далі, сподіваючись знайти щось поживитися, щоб хоч трохи заспокоїти нестерпний голод.
Але голі віти дерев лишалися холодними й непривабливими, а трава та кущі не пропонували їм нічого, крім сухих гілок і стебел. Ні одного плоду, ні одного соковитого листу, ні одного пагінця. Тоді чунг і пома присіли біля якогось висохлого куща і встромили пальці в землю: єдине, чим вони могли утолити свій голод, було коріння цього куща.
Однак земля тут була тверда, кам’яниста, а чунг і пома не мали таких міцних і гострих пазурів, як гру-су. Їх плоскі нігті гнулися, кінчики пальців терпли. І все-таки вони не переставали підкопувати коріння, тому що біль у шлунку від голоду був нестерпнішим, ніж біль в пообдираних пальцях. Кілька виритих маленьких корінців вони проковтнули з незвичайною пожадливістю.
Та згодом мусили перестати копати: шкіра на кінчиках пальців у них облізла, суглоби набрякли й страшенно боліли. А тих кілька корінчиків, які вони з’їли, тільки збільшили їх голод і зробили його ще нестерпнішим. Тоді чунг і пома накинулись на м’яку кору стебел і, не маючи змоги обдирати її пальцями, почали гризти зубами.
Несподівано поблизу з’явилася білява спина волохатого, страшного мо-ка. Не помічаючи чунга й поми, він, похнюпивши голову, неквапом ішов простісінько до них. Пома забачила його перша і, мов зачарована, втупила в нього свій гарячковий, сухий погляд. Раптом вона наїжилась і заричала, як звичайно робила, побачивши якогось небезпечного хижака. Мо-ка здригнувся, підвів голову і лиш тепер помітив їх. І зупинився, наче вражений цією зустріччю з ними. Він уперше побачив чунгів, і вони здалися йому цікавими, кумедними і трохи навіть дивними.
Тимчасом чунг вийшов наперед, став перед помою, випростався, роззявив щелепи й голосно заревів. Пома стояла за його спиною, наїжена, і, притискуючи до грудей маленького чунга, погрозливо ричала. На якусь мить в її свідомості промайнула вже бачена картина: мо-ка згріб широченними лапами теп-тепа й задушив його.
А мо-ка, уважно роздивившись їх, швидко й мовчки, незграбно підстрибуючи, рушив до них. Це мовчазне наближення хижака налякало чунгів ще дужче, ніж коли б він з лютим ревом кинувся на них. І вони не витримали. Озираючись на всі боки, чи немає де-небудь дерева, на якому вони могли б урятуватись, чунг і пома щодуху кинулись тікати.
Але такого дерева — високого і товстого, щоб могло їх витримати, — поблизу не було. Розкидані де-не-де невеличкі кущі не могли врятувати їх. А мо-ка вже біг слідом за ними, і кошлата шерсть підстрибувала на ньому, біг з мовчазною впертістю, яка не віщувала чунгам нічого доброго.
Тоді чунг і пома раптово звернули вбік і побігли до крутого схилу скелястого горба. Скориставшись їх невеличкою затримкою, мо-ка ще дужче наблизився до них. Не усвідомлюючи як слід того, що робить, а скоріше за інстинктом, успадкованим від своїх предків, чунг схопив передньою кінцівкою кілька дрібних камінців, обернувся й шпурнув їх у мо-ка. Потім, наїжачившись, безперервно ревучи, він, не озираючись, подався слідом за помою.