Помі здавалося, що вона знову бачить той самий страшний сон. Швидко відірвавши від груді маленького чунга, пома відштовхнула його назад, потім, під впливом того, що вона тільки-но бачила уві сні, схопила камінь і кинулася до чунга й мо-ка. І вже не уві сні, а наяву кілька раз ударила по голові страшного звіра — з силою, породженою почуттям неймовірного жаху і скаженої люті, з силою чунга, що несподівано опинився в смертельній небезпеці. Удари падали один за одним — швидкі, короткі, блискавичні.
Череп у мо-ка був проламаний. Звір глухо заревів, обернувся до неї, покинувши чунга, але раптом похитнувся і впав на землю, прикривши голову передніми лапами. Тоді пома стрибнула на нього і, страшенно ревучи, ще завзятіше почала вдаряти каменем. З голови хижака потекла кров.
А пома не переставала ревти і бити. В цю мить вона не відчувала ні голоду, ні холоду, ні вогкості. Відчувала під собою тільки м яке, волохате тіло мо-ка та твердий камінь, який вона затисла між пальцями.
Доки пома переходила від сну до дійсності, чунг почав пригадувати те, що він одного разу вже пережив. Дивлячись на те, як пома гамселила по голові мо-ка, він згадав про свій поєдинок з велетнем-удавом, і перед його очима постало довжелезне лускате тіло тсі-тсі. Він немов знову опинився в смертельних обіймах удава, пригадав, як упав з ним на землю, як потім нагнувся над мертвим тсі-тсі і в нестямі вдарив по ньому гострим каменем…
Він підбіг до поми, вихопив з її пальців камінь і підніс до очей. Раптом з грудей його вихопився дивний, незвичний звук — звук, якого досі не вимовляв ні один чунг, звук, що свідчив про якесь остаточне прояснення в його свідомості.
І справді, лише тепер він цілком ясно усвідомив, що можна зробити гострим каменем, затиснутим у передніх кінцівках: ним можна убити будь-яку, навіть дуже сильну тварину, вдаривши її по голові. Лиш тепер чунг зрозумів, що він і пома набагато сильніші від будь-якої тварини, якщо тримають у передніх кінцівках камені. І лиш зараз він зрозумів, що відтепер вони вже не будуть здобиччю ні для івода, ні для мо-ка і що в майбутньому самі вбиватимуть цих кровожерних звірів, якщо ті зважаться на них напасти.
Крізь густу пелену хмар з неба разом з дрібненькими краплинами дощу просочувалося сіре світло раннього ранку. Дерева й скелі почали окреслюватись дедалі чіткіше, і лиш найвіддаленіші ще дрімали, оповиті тьмяною синявою: легка імла низько нависла над землею і заволокла обрій.
Коли зовсім розвиднілось, один із чунгів, що забрів у цю місцевість, шукаючи коріння та молоденьких пагінців, побачив перед входом до великої печери розпростерте тіло величезного мо-ка і на ньому двох здоровенних чунгів. До грудей одного з них щільно прилип ще один, маленький чунг. Обидва вони стояли, стискаючи пальцями передніх кінцівок по гострому каменеві. І ці камені, так само як і пальці, що їх тримали, були закривавлені. Це були чунг і пома.
НЕ ТІЛЬКИ ВБИВАЄ…
Чунг і пома не випускали каменів з кінцівок ні на мить ні в цей, ні в наступні дні. Навіть присідаючи біля низеньких кущів, щоб розкопати землю й вирити коріння, вони тримали їх у передніх кінцівках. І тут, цілком випадково, пома копнула землю гострим кінцем каменя, а не пальцями. Сталося щось незвичайне: камінь виколупував із землі дрібні камінці й копав ямки значне легше, ніж пальці. Без великих зусиль і зовсім без болю.
Тоді, під впливом нової догадки, пома встромила гострий камінь у землю й почала копати. Камінь легко проходив крізь мокрий, кам’янистий ґрунт, і коріння кущів оголювалися значно швидше, ніж це було досі. Більш того — пома підтинала ним набагато товщі корені, і тепер їй вже не треба було нахилятися й відгризати їх зубами.
Чунг перестав копати пальцями землю і, дивлячись на те, що робила пома, тільки кліпав очима. І раптом він теж почав копати землю каменем. У нього в свідомості також прояснилося: камінь міг не тільки вбивати — ним, виявляється, можна копати ямки в землі, викопувати коріння. Він не згинався, як їхні плоскі нігті.
Дощ тимчасом не вщухав. Однак, заспокоївши корінням та цибулинами голод, чунг і пома не відчували вже такого нестерпного холоду й вогкості. Вони весь час ішли, і вже аж коли почало сутеніти, кинулися шукати місця для ночівлі. Та погляду їхнього не привернуло жодне дерево, бо ні одне з них не могло так надійно захистити їх від дощу, як широка западина в скелі. Дерево могло врятувати лише від мо-ка, але вони вже не мали потреби в такому сховищі: якщо жахливий звір нападе на них, вони вб’ють його гострими каменями. Вони не спинилися і на сухому місці під деревом — забули, що колись їм вже доводилося отак ночувати. Але вони також не мали наміру повертатися до западини, біля входу до якої вбили мо-ка. Важко сказати, що було тому причиною: може, вони просто забули, де вона знаходилась, а може, й тому, що там лежав убитий звір. І вони спинилися перед іншою, глибокою і темною западиною в скелі. Заглянули всередину, втупили очі в пітьму й почали принюхуватись. Та ніякого підозрілого запаху, ніякого шарудіння не почули вони. Тоді обережно — спочатку чунг, а слідом за ним і пома — вони рушили в темну западину, стискаючи в передніх кінцівках гострі камені, готові щомиті до раптового нападу будь-якого хижака.