Удосвіта буря ущухла, і в печері почало світлішати. Троє чунгів вилізли назовні, і їх чорні тіні викарбувались на синюватому тлі неба. Маленький чунг, випроставшись між чунгом і помою, що сиділи навпочіпки, ворухнув губами, і знову з його грудей вихопився звук, схожий на завивання вітру: «У-у-у-у-у!»
Зацікавлені й здивовані, чунг і пома почали придивлятися, як маленький чунг кривить губи, намагаючись повторити цей незвичайний звук. І, керовані цією ж таки властивою їм схильністю до наслідування, вони й собі почали випинати губи й напружувати горло. Почулись різкі, шиплячі звуки, начебто сам вітер застряв у кожного з них у горлі. Це вже був не рев, не виття й не скімління, які можна було почути від них досі.
Довго ще всі троє сиділи біля входу до печери, захоплені цією незвичайною грою наслідування виття вітру. Потім вони одійшли трохи від печери і враз остовпіли від подиву: над ними й навколо них у повітрі літали, підхоплювані вітром, малесенькі білі пушинки. Ці пушинки злітали з неба, як і дрібненькі краплі води, падали на землю і, ледве доторкнувшись до неї, безслідно зникали. Чунги приголомшено дивились на них, намагаючись зрозуміти, як і чому вони зникають, але крім вогкості, яку залишали ці пушинки на землі, нічого не бачили.
М’які білі пушинки падали чунгові й помі на голови й спини, але й тут швидко зникали, а на їх місці з’являлися дрібненькі водяні краплини, які починали стікати по їхній шерсті. Деякі пушинки падали на розчепірені долоні їхніх передніх кінцівок і прилипали до них. Чунг і пома мерщій загинали пальці, щоб спіймати їх, але відчували, що там нічого немає. Тоді вони почали ловити ці дивовижні пушинки, однак і це їм не вдавалось. Пушинки непомітно й тихо злітали з неба і так само непомітно й тихо щезали на їхніх долонях, лишаючи хіба що вологість і холод.
Невдовзі вітер зовсім ущух, і тоді білі пушинки почали злітати з неба зовсім плавно й дуже густо. Та, страшенно голодні, чунг і пома більше не ганялись за ними. Вони почали бродити навколо, обмацувати гілки кущів та гострими каменями викопувати їх коріння. Коли їм вдавалось викопати хрумкий, солодкий корінь, знайти цибулину чи м яку, соковиту гілочку, з їхнього горла вихоплювалися звуки радості, і вони з неймовірною пожадливістю з’їдали поживу. Такої радості й такої пожадливості вони ніколи не відчували раніше, коли живилися великими хлібними плодами у своєму знищеному пожежею лісі. Та вони взагалі не знали тоді, що таке голод: навколо них була сила-силенна смачних, соковитих плодів.
Однак маленький чунг був ще пожадливіший, ніж вони. Він просто видирав у них соковитий корінь чи цибулину з рота; коли ж вони встигали проковтнути те, що знаходили, — він невдоволено й плаксиво скімлив. Звичайно чунг вишкірявся на нього й рідко уступав йому знахідку, зате пома майже завжди дозволяла йому відібрати в себе цибулину чи корінь. Інколи вони всі троє обгризали кору га-лі або жували сухі стебла трави — настільки нестерпним був голод і настільки ненаситними були їхні шлунки.
Захопившись добуванням поживи, чунги навіть не помітили, коли та як м’які білі пушинки вкрили землю й голе гілля дерев. Та раптом вони побачили, що все навколо них стало білим. Це так їх здивувало, що вони не знали, що думати й куди тікати. Чунг і пома боялися, що ці пушинки зовсім укриють землю, сховають коріння, і їм не буде чим заспокоювати свій голод. І вони ще довго стояли біля куща, збентежені й здивовані, а коли знову рушили далі, то позаду за ними на білім пухнастім покриві землі лишалися чорні сліди. А ступні у них змерзли так, як не мерзли ніколи досі.
НЕНАЖЕРЛИВІ ЛА-Ї
В наступні дні і ночі білі пушинки то знову кружляли в повітрі, то зникали, а разом з ними то зникав, то знову з’являвся білий покрив на землі. Чунг і пома почали1 звикати до цього явища і вже не звертали на нього уваги, однак до холоду все ще ніяк не могли звикнути й часто мерзли. Особливо дошкуляв їм холод, коли вони були голодні. Час од часу на небі розсіювались хмари, і біле світило визирало то тут, то там. Але його промені не гріли, як бувало колись у вічнозеленому лісі грау і чунгів. Тепер вони були якісь холодні й розсіяні. І все-таки, коли проміння білого світила падало на землю, чунги забували навіть про голод — так приємно було відчувати його тепло на спинах і обличчях.
Особливо радів білому світилу маленький чунг. Як тільки воно з являлось над лісом, він мало не дурів од радості й задоволення — ставав жвавим і рухливим, бігав, мов навіжений, і лазив по деревах, розтинаючи повітря радісним криком. Дорослі чунги теж підбадьорювались, інколи навіть підстрибували з радощів або лежали й почухувались, блаженно муркочучи. Та це траплялося дуже рідко, як і самі дні, коли з’являлося біле світило.