Нарешті чунг замовк. Спраглий, голодний, закляклий, відірвався він од гілля і, наче великий важкий плід, упав на землю. В ту ж мить на нього накинулись зажерливі ла-ї, розідрали його і з їли.
Чунг і пома побачили, що нічим не можуть захистити себе від ла-ї. Їх охопив страх від думки, що ла-ї можуть дістатися до западин і коли-небудь уночі напасти й на них, а вони не матимуть ні сили, ні можливості відігнати їх і врятуватися. Гострий камінь, яким вони користувалися для оборони від івода чи мо-ка, тепер здавався їм зовсім ненадійним засобом захисту, бо вони тримали в передніх кінцівках лиш по одному каменю, а ла-ї було дуже багато.
СПІЛЬНА БОРОТЬБА
Ця нова, досі небачена загроза примусила чунгів збиратися й об’єднуватися у великі групи. Тепер їх більше цікавила не пожива, а те, щоб самим не потрапити в пазури до хижаків. Не стільки свідомо, скільки інстинктом вони розуміли, що численності ла-ї треба протиставити свою численність.
До невеличкої групи чунга й поми спочатку приєдналися один чунг і дві поми, потім ще два чунги, дві поми й один маленький чунг. Вони не вміли порахувати, скільки їх тепер стало, проте розуміли, що вже чимало, а цього було досить, щоб заспокоїтись і почувати себе у деякій безпеці. Ходили вони всі гуртом. Страх перед спільною і постійною небезпекою майже цілком усунув причину сутичок, що раніше траплялися між ними через нестачу поживи, бо ла-ї і далі бігали великими зграями, немов за ними гнався сам нечистий, і несамовито, зловісно вили.
Та ось перед групою десяти чунгів постало нове питання: Не кожна печера або западина в скелі могла дати їм усім притулок на ніч. І вони мусили щовечора повертатися до тих печер, які вважали найпридатнішими для ночівлі та найбільш надійними щодо захисту від ненажерливих ла-ї.
Вибір таких зручних і безпечних сховищ покладали на чунга й пому, оскільки вони мали багатший досвід і краще розумілися на способах захисту від хижаків. Інші чунги мовчки приймали їх вибір. Всі інстинктивно відчували, що найменше віддалення когось від групи таїло в собі небезпеку більшу, ніж будь-коли до цього часу. І всі інстинктивно підкорялися рішенням найсміливіших, найзавзятіших та найдосвідченіших. А саме такими були чунг і пома.
Тому одного разу, коли велика зграя ла-ї здалеку помітила чунгів і швидко почала наближатись до них, чунг і пома, замість того щоб шукати порятунку на деревах, що де-не-де росли на рівнині, або чекати хижаків на відкритому місці, побігли по крутому скелястому схилові вгору; за ними кинулась решта чунгів. Коли вони вже були досить високо, у них з грудей вихопився голосний гортанний рев. Але цей рев не виражав ні безтямного страху, ні безсилої люті: чунг і пома ніби хотіли заспокоїти й підбадьорити інших чунгів, вселити в них сміливість і впевненість та підготувати їх до битви з ла-ї.
І справді, налякані чунги спинилися, обступили чунга та пому й почали грізно ревти.
По стрімкому схилу до них дряпалися ла-ї. Хижаків було так багато, що вони вкрили собою увесь схил, і здавалося, ніби він сам рухався вгору.
Ті з чунгів, які вже не раз проганяли мо-ка, шпурляючи в нього камінням, першими почали зсувати й скочувати вниз каменюки. Решта чунгів, збагнувши, що роблять перші, також почала кидати камені на осатанілих ла-ї.
Один чунг підняв передніми кінцівками великий камінь, вийшов наперед і кинув його вниз з такою силою, що його рев від надмірного напруження замінився кашлем. До нього підбігли решта чунгів. І ось назустріч хижакам піднялося вже десять пар передніх кінцівок чунгів, униз полетіло кілька десятків каменюк.
Тьмяне світло похмурого дня ще дужче потемніло від несамовитого виття, скавчання й реву. Внизу крутилися ла-ї, у яких влучили камені, чулося хрипіння, голосне скавчання. Інколи великий, зрушений з місця камінь з Страшенним гуркотом котився вниз, лишаючи за собою тіла розчавлених ла-ї. Коли ж якому-небудь хижакові все-таки вдавалося добратись до чунгів, він миттю падав униз із скрученою шиєю й роздертою пащею, оскільки назустріч йому простягалося водночас кілька пар передніх кінцівок чунгів, які в ту ж мить хапали його й роздирали на шматки.
Нарешті переможені ла-ї розбіглися, і їх зловісне виття завмерло вдалині. Тоді чунги на радощах почали підстрибувати й торжествуюче хлипати. А коли настав вечір, усі разом зібрались у великій печері і почували себе так, ніби щойно наїлися великих, смачних плодів у своєму споконвічному лісі. Їх наситила нова перемога.