Він уважно подивився на шкуру, зняв з неї цю кінцівку й поставив туди другу. Відчуття м’якості й тепла повторилося. Зате знову почала мерзнути ступня кінцівки, що стояла на пушинках. Чунг захопився грою і почав ставати на шкуру то однією, то другою кінцівкою. При цьому чергувалося й саме відчуття холоду й тепла.
Коли од івода залишились самі кістки і чунги рушили далі, малий чунг взяв клапоть шкури й почвалав слідом за іншими.
Повернувшись до печери, чунги, вдоволені й ситі, посідали на землю; животи у них були роздуті. Цей день скінчився для них щасливо: івод був чималою здобиччю, і їм сьогодні вже не треба шукати якоїсь поживи. Малий чунг покрутився трохи на місці й теж сів.
У цю мить зовні почулося далеке, протяжне виття ла-ї. Малий чунг схопився першим, кинув клапоть шкури, який він тримав у передній кінцівці, й метнувся до виходу з печери. Посхоплювались й інші чунги й зібрались біля виходу. Кожен з них схопив по каменю з купи, що лежала біля печери. Їх гострий зір помітив удалині сірі тіні ла-ї, що копошилися біля кісток івода.
Ла-ї були дуже далеко, і, до того ж, їх було зовсім мало. Заспокоєні, чунги повернулися до печери, і кожен з них сів на своє місце. Цього разу малий чунг відчув під собою не холодний камінь, а м’який і теплий клапоть шкури, на якому він ненароком сів. Він засовався на шкурі і вдоволено захихикав.
ПОВЕРНЕННЯ
Одного разу чунгам довелось спостерігати справжнє чудо: вони несподівано побачили кілька хо-хо. Хо-хо були такі великі й такі волохаті, що чунги навіть очам своїм не повірили і спершу прийняли цих велетнів за невідомих, досі не бачених тварин. І все-таки це були справжні хо-хо — з гнучкими й довгими, до самої землі, носами й широченними вухами. Тільки зуби у них, на відміну від зубів колишніх хо-хо, були значно довші й дужче загнуті вгору, так що кінці їх майже торкались очей, і через кола, утворені ними, легко міг би пролізти чунг.
Лиш тепер, з появою хо-хо, чунги помітили, що всі тварини йшли в одному напрямі й не поверталися назад. Звичайно вони з’являлися з одного боку і прямували в протилежний. У тому напрямі йшли і теп-теп, і виг, і лен, і івод, і кат-рі, і інші звірі. Слідом за ними трюхикали мо-ка, за мо-ка — ла-ї, останніми йшли похитуючись хо-хо.
Чунги не знали, звідки йдуть усі ці тварини, куди прямують і що жене їх в одному й тому самому напрямку. Та вони й не задавали собі таких питань. Вони лиш помічали, що з дня на день стає дедалі холодніше, що білі пушинки падають з неба все частіше та що з кожним днем білий покрив стає все товщим. Ночі ставали світлішими й холоднішими, а поживи чунги вже не могли знайти майже ніде. І, зрозумівши свою безпорадність перед холодом, що повільно насувався, з думкою про порятунок від нього, вони об’єдналися у великі групи й рушили слідом за іншими тваринами.
Якось уранці група чунга і поми вийшла з печери, де пробула кілька днів, і знову рушила далі. Один старий чунг, який уже давно безперестанку кашляв, вийшов з печери останнім і рушив був разом з усіма, але тут же почав відставати. Він уже ледве переставляв задні кінцівки й стрибав, здебільшого спираючись на передні. Проте стрибки його ставали дедалі повільнішими й незграбнішими, він часто зупинявся перепочити і все кашляв.
Чунг і пома розуміли, що чим більшою буде їх група, тим легше вони зможуть захищатися від ла-ї та мо-ка, тому затримували чунгів, щоб почекати на старого, і не дозволяли їм розсипатися й віддалятись від гурту. Вони добре ще пам’ятали, що сталося з тими двома чунгами, на яких напали ла-ї.
Але старий чунг відставав усе більше й більше. Стрибки його ставали все повільнішими, і спинявся він дедалі частіше. Чунги зрозуміли, що старого вже не слід чекати, бо через нього може, зрештою, загинути й уся група. І коли старий чунг якось спинився після особливо стомливого стрибка й зайшовся кашлем, ні чунг, ні пома вже не затримували групи — всі попрямували далі. Старий чунг, певно, збагнув, що його, мов малого й безпомічного, залишають самого. Він злякано подивився услід чунгам, потім розпачливо заревів, але жоден чунг не спинився й не озирнувся назад.
Довго ще чунги чули, як він жалібно й благально ревів, потім рев почав слабнути і врешті зовсім затих.
Пізніше, коли цим шляхом проходила друга група, вона натрапила на старого чунга. Тремтячи від холоду, він скімлив і з останніх сил намагався йти за всіма. Він уже неспроможний був навіть ревти і тільки болісно й важко стогнав. Але й ця група не зупинилась біля нього. А коли вона вже чимало віддалилася від старого, він протяжно, злякано й жалібно завив. Чунги обернулись і побачили, що на нього накинулись ла-ї і живцем почали його роздирати. Але й тепер чунги не зважились повернутись назад, бо ніхто не хотів заради нього ризикувати своїм життям.