Не випускаючи з пальців гілки, пома мерщій злізла з дерева, бо тварина була надто малою, щоб її вистачило на всіх голодних чунгів. Кинувши од себе гілку, вона проштовхалася всередину між чунгів, які вже роздирали тварину на шматки.
Тільки малий чунг стояв збоку і не брав участі в розподілі здобичі. Він бачив, як пома відламала гілку, як підняла її над головою, як ударила нею тварину і як та впала додолу. Випрямившись на весь зріст і мовчки кліпаючи очима, він дивився на гілку, яку кинула пома. І з властивою йому цікавістю, до якої приєдналось ясне усвідомлення того, що сталося, він підійшов до гілки, взяв її і почав роздивлятися та обмацувати з такою цікавістю, немов бачив дерево вперше в житті. Потім схопив гілку за один кінець, підняв над головою і з радісним криком почав нею махати на всі боки.
Вражені чунги здивовано глянули на нього. Пома, свідомість якої вже вимагала, щоб вона носила гілку завжди з собою, підбігла до малого чунга й хотіла відібрати її в нього. Тоді малий чунг, який уже переважав матір і зростом, і силою, несподівано вдарив її тією гілкою по голові. Удар був не дуже сильний, оскільки пома підійшла майже впритул до малого чунга, і це перешкодило йому як слід замахнутися. І все ж вона похитнулась, на мить присіла і потім уїхала на землю. Довго після цього чунги стояли й муркотали біля неї, доки вона не очуняла й не встала. Малий чунг теж стояв і мовчки кліпав очима, ніби не розумів, що сталося, однак ще міцніше стискував гілку в передніх кінцівках.
Того ж вечора група спинилася біля входу в іншу печеру, а коли минула й ця ніч, світло нового дня осяяло постаті чунгів, які йшли на південь. Усі вони тримали в передніх кінцівках хто товсту ломаку, хто гострий камінь.
Холод, який ішов з півночі, заморожував відпечатки їхніх задніх кінцівок на землі.
СМІЛИВИЙ ЧУНГ
Книга друга
ДИВНІ ІСТОТИ
Холодні, фіалково-сині сутінки лежали над землею. Сутінки морозяного світанку. Над східним обрієм тремтить ледве помітний, блідий відблиск. На заході земля і небо злилися в чорній, важкій непорушності. З півночі на південь пропливають, клубочачись, величезні важкі хмари. Деякі з них опустилися так низько, що торкалися верхівок велетенських дерев. Гори вкрилися снігом. Мертві, німі й непорушні гігантські скелі чорніють у порожнечі. Усе навкруги дихає пусткою, немов приречене на загибель: не чути ні звуку, ні реву чи шуму кроків тварини.
Але поступово бліде, розсіяне світло заливає обрій на сході. Небосхил починає повільно рум’яніти, і краї величезних хмар набувають ледве помітного золотавого відтінку. Де-не-де важка сиво-чорна пелена починає розриватися, і через короткочасні просвіти проглядає ясна синява неба. І хоч над рівнинами й бездонними прірвами ще лежить синяво-каламутний присмерк, снігові вершини гір уже починають сяяти легким пурпуровим світлом.
І ось… Ліси і гори оживають, немов у казці, ніби бліде світло вдихає в помертвілу землю життя. На деревах починається якесь пурхання, унизу, між стовбурами, ворушаться якісь тіні. З темних отворів гірських печер виповзають волохаті потвори. Велетенські крі-рі, розпростерши чорні крила, з легким свистом розсікають повітря. З однієї гілочки долинає огидне каркання, з іншої — ллється заливчаста трель. Ніжне мекання дже змішується з глухим ревом важкого мута. Розлягається люте ревіння страшного мо-ка, йому відповідає своїм несамовитим, жалібним виттям зграя ла-ї… Починається велика, повсякденна боротьба за життя.
З темного отвору однієї печери вискакують якісь дивовижні істоти. З’юрмившись перед нею, вони прислухаються, переморгуються і починають озиратись довкола. Деякі з них сідають, інші стоять випрямившись — і всі чомусь морщать свої потворні червонуваті обличчя. Одні стискають між пальцями передніх кінцівок гострі камені, інші тримають короткі ломаки. Морозяний північний вітер куйовдить на них шерсть, і вони тремтять від холоду.
Ніколи ще земля не бачила таких дивних створінь, і ні одна тварина не знала, що на землі існують такі незвичайні істоти. Не знали про це ні грау, ні мо-ка, ні хо-хо, ні навіть біле світило. З великими волохатими тулубами, із жвавими блискучими очима, з рудувато-чорною шерстю та з широкими міцними щелепами, ці істоти ходили лиш на задніх кінцівках, а передніми розмахували на всі боки і брали ними все, що заманеться. Правда, вони були дуже схожі на чунгів, але водночас у них було щось і відмінне від чунгів, бо передні кінцівки у них стали руками, до того ж, вони вже користувалися деревом і каменем так. спритно й так свідомо, як не користувався до них ще ні один чунг.