Охоплений тривожним почуттям неспокою і страху, Великий чунг вернувся назад. То підстрибуючи на чотирьох кінцівках, то йдучи на двох, він наблизився до того місця, де лежала Стара пома, побачив її і радісно заскімлив. Але чому його вірна пома лежить так непорушно? Чом не відповідає на його радісне скімління? Чом не підводить голови? Як можна так спокійно спати, коли вся група чунгів зайшла вже далеко, а вона лишилась тут зовсім сама?
Він підбіг ближче, нетерпляче промурмотів щось і доторкнувся до неї. Але Стара пома й цього разу не підвела голови і навіть не ворухнулась. Вона була вже мертва, холодна, і її засклянілі очі його вже не бачили! І Великий чунг, зрозумівши, що сталося, присів біля неї і глухо, протяжно завив. Він вив і відчував, як біль і страх ростуть, стискають йому горло, заважають дихати. Його пома лежала мертва, інші чунги зайшли вже надто далеко, і він, старий та немічний, лишився сам. Тепер кровожерні ла-ї або страшний мо-ка можуть напасти і швидко його з’їсти.
Великий чунг більше не відходив від трупа Старої поми. Все одно, якщо навіть ла-ї чи мо-ка не з їдять його, він уже довго не житиме. Можливо, навіть тоді, коли біле світило зайде і потім між короткочасними просвітами хмар визирне знову, у Великого чунга, як і в Старої поми, забракне сил, заскляніють очі, і йому так само примаряться залиті гарячим промінням буйні зелені ліси…
І, пригнічений важким передчуттям небезпеки й жалем за Старою помою, Великий чунг не переставав жалібно й протяжно вити, з очей у нього одна за одною котилися великі сльози. Він вив і плакав за Старою помою, оплакував себе і ту неминучість, яка сталась із тисячами інших чунгів і яка ось тепер підстерігала його самого…
ОТІ ДИВНІ ПАЛЬЦІ…
І Сміливий чунг, і Брунатна пома, та й багато інших чунгів з великої групи помітили, що двоє старих чунгів відстали, але ніхто й не подумав зупинитись заради них. Вони взагалі ніколи не чекали старих чунгів, коли ті відставали, а Великий чунг і Стара пома були вже надто старими, і група не могла мати від них ніякої користі; до того ж, відтепер старі чунги могли тільки заважати їм швидко іти далі. Дожидання старих чунгів, які й без того мали померти, без будь-якої потреби наражало на жорстоку небезпеку життя всієї групи: страшний грау міг наздогнати їх і всіх заморозити…
І велика група чунгів продовжувала свій шлях широкою долиною на південь, не звертаючи уваги на тих, що відставали від неї. Маленькі чунги, які у всьому наслідували дорослих, плутались у них під ногами. Кожен з них достоту, як дорослі чунги, тримав у руці гілку або камінь. Але ці гілки й камені були для них лише забавкою, і тому вони часто кидали їх і брали інші, які були їм більш до вподоби. Зовсім маленькі чунги висіли у своїх матерів на животах і грудях: одні з них ссали грудь, другі спали, а треті кричали тонкими голосами щось нерозбірливе ні для них самих, ні для пом.
Група просувалася врозбрід, оскільки долина була майже безліса, і чунги могли бачити один одного на відстані стількох стрибків, скільки пальців мав кожен з них. У долині була тільки висока, суха трава та низькі кущі: скель і печер не видно було зовсім. Не було й високих гіллястих дерев, а лише пониклі молоді порослі. Подекуди чорніли велетенські обгорілі дерева й пні, які нагадували чунгам про те, що й тут був споконвічний ліс, але небо розгнівалось за щось, кинуло на нього вогонь, і він згорів. Дорослі чунги йшли поміж порослями та отими велетенськими обгорілими деревами. Ішли здебільшого випрямившись, але якось незграбно й незвично, похитуючись то в один, то в другий бік. Лише Сміливий чунг, Брунатна пома та інші, такі ж як і вони, молоді чунги йшли вільніше, але й вони розуміли, що є щось незвичне й незграбне в їхній ході на задніх кінцівках і що це пов’язано головним чином з пальцями і ступнями. Пальці у них були широко розчепірені, чіплялися на землі то за те, то за се й заважали швидко йти. І всі чунги несвідомо згинали пальці, намагаючись тримати їх щільніше притиснутими один до одного, коли ступали на всю ступню.
У свій час, коли чунги жили на деревах, їм потрібні були гнучкі пальці й рухливі долоні. Тоді їм треба було вміти хапатися за гілля однаково добре як передніми, так і задніми кінцівками. Та тепер, коли вони остаточно зійшли на землю, у цьому відпала будь-яка потреба.