Тепер, щоб мати змогу рівно стояти й твердо і впевнено ходити по землі, їм потрібні були не долоні на задніх кінцівках, а міцні й плоскі ступні.
Чунги не пам’ятали, коли й чому вони зійшли з дерев і почали жити на землі. Ця зміна так само, як і втрата хвоста, потонула у вічному забутті, десь у далекім минулім. Вони навіть перестали піднімати вгору голови, бо всі дерева, які траплялися їм по дорозі, були мало розгалужені, і на них майже не було плодів, а верхівки були вкриті інеєм.
На низеньких же гіллястих деревах були плоди з дуже кислим, гіркувато-смолистим присмаком. Тільки маленькі чунги, коли група затримувалась в одному місці на деякий час, лазили по цих деревах з радісним і збудженим криком. Та дорослі не чули цього крику. Вони завжди хотіли їсти й мусили дбати про те, як і чим заспокоїти голод, тому виявляли цілковиту байдужість до криків непосидючих маленьких чунгів.
У печері, де чунги ночували, їм удалося вбити двох іводів. Але м’яса цих двох іводів невистачило для всієї групи, і вони тепер ішли й озиралися, чи не побачать знову якогось івода, дже, гіллясторогого теп-тепа або навіть мо-ка. Через нестачу плодів і смачного коріння, яку вони переживали з незапам’ятних часів, м’ясо для них поступово стало основною їжею. Щоправда, чунги з великими труднощами звикали до нього, дехто з них навіть умер від його споживання, та й зараз, коли їм випадало наїстися м’яса досхочу, їх животи роздувалися, так що важко було навіть дихнути. Зате потім вони почували себе бадьорішими й дужчими, а крім того, довго зовсім не відчували голоду.
Та оскільки всі тварини ще здалеку зачували їх численну групу і кидалися врозтіч, чунги мусили знову й знову шукати коріння та цибулин.
Сміливий чунг і Брунатна пома присіли до невисокого куща о-ра й почали його підкопувати гострими каменями. Корені о-ра були солодкі, до того ж, на кінці мали великі й соковиті цибулини. Навчені досвідом Великого чунга й Старої поми, вони стежили, щоб не перерізати корінців, тому що цибулини могли залишитися в землі, і вони мусили, б ще довго викопувати їх пальцями.
Коли стебла о-ра захиталися і з землі показалось коріння, Сміливий чунг поклав камінь, вхопив за стебла руками й почав обережно тягти до себе. Брунатна пома тимчасом підкопувала навколо землю, і Сміливий, зрештою, витяг увесь кущ разом з корінням та цибулинами. Правда, багато цибулин залишилося в землі, але Брунатна пома викопала їх пальцями. Потім вони обоє почали обчищати цибулини від землі, витирати долонями, об стегна та груди й жадібно хрумкати. Брунатна пома вибирала і їла найбільші цибулини, бо скоро мала народити нового чунга і останнім часом дуже хотіла їсти, а Сміливий вдовольнявся більш дрібними.
З’ївши й тоненькі корінці, вони присіли до другого куща і почали його підкопувати. Інші чунги теж копали разом, цілими сім’ями, а самці-одинаки об’єднались по два, по три, викопували корені і потім разом з’їдали їх.
Чунги знали, що не всякі корені та цибулини їстівні, і добре знали, що саме можна їсти. Для них було цілковитою таємницею, звідки вони це знають, проте завжди викопували саме ті корені й цибулини, які можна було спокійно їсти. У цій долині росло багато невисоких кущів з такими коренями та цибулинами, але щоб наїстися досхочу, треба було копати їх невпинно, до пізньої ночі, та й то не завжди вдавалося цілком заспокоїти свій голод. Тому, все ще голодні, вони знову почали озиратись довкола, чи не видно де тварини, яку можна було б убити й з’їсти. Вони не могли наздогнати ні ла-ї, ні дже, ні івода, ні теп-тепа, бо всі ці тварини бігали швидше від найпрудкішого чунга. Так само було дуже важко підкрастися до будь-якої тварини, наблизитися до неї непоміченими, бо і теп-теп, і івод, і всі інші звірі мали досить гострий нюх і слух. Але хижаки завжди підкрадалися до інших тварин, і через те чунгам інколи вдавалось заманити своїми хитрощами котрогось з них. І група, яку вів Сміливий чунг, розійшлась по густих заростях. Усі поховалися й залягли в кущах, а один молодий, прудконогий чунг вийшов наперед на стільки стрибків, скільки у нього було пальців на всіх чотирьох кінцівках та ще стільки. Він зупинився, нагнувся, наче обернувшись на четвероногу тварину, і почав злякано й жалібно скімлити. І він, і всі інші чунги добре знали, що в такий спосіб не можна заманити ні теп-тепа, ні дже, бо, зачувши його, вони одразу втечуть. А от івод чи кровожерний виг, невеличка зграя ла-ї або й сам волохатий мо-ка спокусяться напевно й нападуть на нього.