В пориві радості від цієї несподіваної удачі Сміливий чунг нагнувся, взяв другий камінь і, широко замахнувшись, кинув його на скелю, на якій лежав кат-рі. Камінь ударився об верхів’я скелі, відскочив, перелетів на другий бік і впав десь далеко за нею. Потім Сміливий чунг нагнувся знову, взяв третій камінь, замахнувся й кинув, потім ще… І щоразу, кинувши камінь, він радісно схлипував:
— У-кха-кха! У-кха-кха!
— У-кха-кха! У-кха-кха! — захлипали інші чунги і, побачивши, що робить Сміливий, теж почали кидати каміння. Малі чунги, які у всьому наслідували дорослих, і собі почали кидати на всі боки камінці. Незабаром в ущелині посипався цілий град великого й дрібного каміння. Це безцільне кидання каміння сподобалося їм так само, як подобалося підстрибування, супроводжуване схлипуванням. Якийсь із малих чунгів поцілив у повалене дерево з дуплом усередині; почулося лунке і сильне: «Кух-х-х!..»
— А-кха! А-кха! — радісно заверещав маленький чунг, поціливши вдруге в дуплясте дерево; знову почулося лунке і сильне «Кух-х-х!..»
Каміння почали кидати й інші малі та дорослі чунги. Кожен намагався влучити в дерево. Перший раз у житті чунги цілились свідомо, і то в неживу ціль. Але вони кидали каміння дуже невміло і тому рідко влучали в дерево. Проте і в цьому новому занятті вони поступово почали досягати спритності, особливо молодші чунги, які уміли цілитися точніше, ніж старші.
Ущелина стала поволі ширшати, скелі з обох боків почали розступатися і врешті зовсім зникли. Бурхлива, пінява річка угамувала свої води і далі текла спокійно й тихо. Разом з тим і ліс став ніби рівнішим, дерев побільшало, і листя на них стало ширшим і зеленішим. Подекуди з гілля звисали соковиті плоди, і чунги радісно заскімлили. В одному місці між деревами промайнула якась тварина: чунги не пам’ятали, щоб коли-небудь бачили її, а трохи далі, за поворотом ріки, перед ними відкрився широкий піщаний берег.
Чунги вийшли на берег і далі пішли по піску. Їх бентежило почуття якоїсь особливої легкості. Пісок був дрібний, сипучий, і вони дивувалися, бачачи, як ступні їх задніх кінцівок грузнуть у ньому, лишають на його поверхні сліди. Малі чунги кричали й бігали по піску. Побачивши це, дорослі чунги й собі почали бігати та кричати.
— Ву-о-о-о-о! Ву-о-о-о! — витягували вони здивовано губи, дивлячись на довгі ряди слідів, що залишав на піску кожен чунг.
Дехто з них, пригадавши, як вони копали на болотистому місці ямки, щоб напитись води, почали їх копати і тут. Але ніхто з них не наважувався увійти в саму річку, бо ніхто не пригадував, щоб йому коли-небудь доводилось переходити річку або плавати в ній.
Надвечір, коли вже почало сутеніти, усі чунги, хоч як їм подобалося гратись на піску, відступили ближче до лісу й почали готувати собі лігва. І хоч тепер не дув вітер, хоч було зовсім тепло, вони знову назбирали каміння й поскладали його в купи. Робили вони це не тільки для того, щоб було чим боронитися від хижаків, а швидше з усвідомленням того, що купи каміння захищатимуть їх від холодного подиху вітру вночі або на світанку.
Другого дня вранці, заспокоївши свій голод корінням та дрібними плодами, які вони назбирали в лісі, чунги знову вийшли до річки й піщаним берегом рушили далі. Купи каміння біліли позаду, чітко вирізняючись на зеленому тлі лісу. Ніхто з чунгів тоді ще не розумів, що ті купи каміння були першими на землі пам’ятниками, створеними з усвідомленою і ясно визначеною метою істотами, які вже були чимось більшим, ніж тварини. Малі чунги бігли Попереду, збирали блискучі камінчики й радісно повискували. Деякі камінці виблискували, мов маленькі світила, і вони один наперед одного хапали їх і безмежно раділи. Разом з ними раділи й дорослі чунги. Вони раділи з щедрого проміння білого світила, з відображення неба на спокійній гладіні ріки, раділи з свіжої зелені лісу. В душі у кожного з них зароджувалось передчуття, що їхнім безнастанним, безрадісним блуканням настав кінець і що тепер вони житимуть без турбот і страждань.