Зненацька пролунав пронизливий, зляканий вереск малого чунга:
— А-на! А-на! А-на!..
Брунатна пома одразу впізнала голос своєї Малої поми. Вона схопилася й прожогом кинулась туди, звідки долинув цей крик, і, в свою чергу, тривожно загукала:
— А-ха-кха! А-ха-кха!
Одчайдушний крик Малої поми свідчив про якусь велику небезпеку, і вона кликала інших чунгів на допомогу. Одноокий та Полохливий чунги, що були найближче до Брунатної поми, одразу ж кинулися вслід за нею і теж тривожно закричали. Та коли побачили, що за Малою помою з лютим риком женуться два велетенських мо-ка, вони раптом повернули й побігли назад. Полохливий чунг тікав тому, що був полохливим зроду, а Одноокий — тому, що не міг одним оком добре бачити. Так Брунатна пома лишилася віч-на-віч з двома велетенськими хижаками. Але вона і не збиралась тікати. Тепер вона думала тільки про свою дитину, про те, щоб її врятувати. А Мала пома бігла щодуху й пронизливо вищала:
— А-на! А-на! А-на!..
Бачачи, що обидва мо-ка вже наздоганяють її, Брунатна пома голосно заревла, наїжилась і побігла їм назустріч.
— А-на! А-на! — закричала вона, мимоволі наслідуючи маленьку пому, і кинула в мо-ка свій камінь. Камінь влучив у звіра, і той страшно заревів од болю. Він здибився й закрутився на одному місці. Здибився й другий мо-ка. Цим скористалася Мала пома і встигла добігти до матері. І саме вчасно, бо ледве Брунатна пома прикрила її своїм тілом, як обидва розлючені мо-ка налетіли на неї. Брунатна пома не мала в руках ні ломаки, ні каменя й була зовсім сама.
У неї не було іншого вибору, як вступити в нерівну боротьбу з хижаками й загинути.
І саме в цю мить десь поблизу пролунав громовий рев:
— У-а-кха! У-а-кха!
Брунатна пома впізнала голос Сміливого чунга і в наступну мить побачила, як він промчав повз неї, спинився перед двома велетнями, блискавично замахнувся довгою ломакою, вдарив по голові спочатку одного, потім другого й відскочив убік. У ньому пробудились усі первісні сили й інстинкти, які звеліли йому кинутись на мо-ка, роздерти їм щелепи, перегризти горло або ж переламати хребет. Але пробуджений розум йому підказував, що коли кинутися у боротьбу з ними отак наосліп, то загине і він, і Брунатна, і Маленька пома, бо навіть один мо-ка був сильніший, ніж два чи три чунги. Розум також ще підказував, що для того, аби вийти переможцем з жорстокої битви, йому потрібні не тільки сила та сміливість, а й хитрощі і спритність. І тому, підбігши до звірів і вдаривши кожного з них, щоб відвернути їх увагу від Брунатної та Маленької пом, він одразу ж кинувся тікати. Обидва мо-ка з ревом пустилися слідом за ним. Сміливий чунг підбіг до стовбура якогось дерева, сховався за ним, і коли наблизився перший мо-ка, блискавично встромив йому ломаку в роззявлену пащу. Мо-ка враз випрямився, глухо, надсадно заревів, упав на землю і величезною вагою свого тіла вирвав ломаку з рук Сміливого чунга. Тепер чунг лишився сам на сам з другим мо-ка, і обидва почали бігати навколо товстого дерева. Здибившись, мо-ка намагався схопити Сміливого чунга широкими передніми лапами, а той, залишившись без ломаки й не маючи змоги втекти на дерево, бігав круг стовбура й ревів на все горло:
— У-а-кха! У-а-кха!
Він кликав інших чунгів на підмогу, бо не міг боротися з мо-ка голіруч. І чунги, що були поблизу, вже поспішали йому на поміч, так само голосно ревучи:
— У-а-кха! У-а-кха!
Кремезні і волохаті, з перекошеними від збудження й лютими обличчями, вони щодуху мчали до Сміливого чунга та мо-ка, вимахуючи ломаками й камінням. Але Брунатна пома випередила всіх. Побачивши, що обидва мо-ка погналися за Сміливим чунгом, вона повела навколо очима, чи немає де якого каменя або ломаки. Та, мов на біду, поблизу нічого не було, і вона спинилася, міркуючи, де б знайти яку-небудь зброю проти мо-ка, бо кинутись на хижаків з голими руками означало самій загинути. Тоді вона підбігла до найближчого дерева, з несподіваною для самої себе швидкістю відчахнула від нього гілляку і мерщій кинулася з нею на допомогу Сміливому чунгові. Сильним ударом по волохатій спині мо-ка вона привернула його увагу до себе. Тепер хижак побіг за нею, і Брунатна пома сховалася за деревом. У цей час підоспіли інші чунги, і оскаженілий мо-ка мусив тікати.
Чунгам завжди подобалось м ясо мо-ка, бо воно було смачнішим, ніж у інших хижаків. Вони одразу ж накинулися на забитого звіра й почали роздирати його зубами; несподівано пролунав голосний крик Сміливого чунга. Цей крик означав, що їхній ватажок побачив щось особливе, тому всім треба бути насторожі. Чунги підвели голови й почали прислухатися, пильно озираючись довкола, чи не чигає на них яка-небудь небезпека — якийсь мо-ка або грау. Але застережливий крик Сміливого чунга, очевидно, відносився до чогось іншого, зовсім не схожого на це, бо в той час, як чунги насторожено позирали на всі боки, він спокійно стояв і дивився на забитого мо-ка. Потім чунг підійшов до звіра, присів біля нього, витяг ломаку з його пащі й почав обдивлятись її. Ломака була рівна, суха й досить міцна, без жодного сучка; а коли її відламало — певно, під час великої бурі, — то її грубий кінець сам загострився. Сміливий чунг почав уважно придивлятися до цього загостреного кінця, він його навіть помацав, закривавивши собі при цьому пальці.