І під впливом змішаного почуття страху і впевненості в допомозі з боку інших чунгів Брунатна пома лише пересторожливо заревла:
— У-а-кха! У-а-кха!
Та коли вона побачила за кущами грау, який хижо блиснув жовтими очима й вишкірив у погрозливому ричанні білі зуби, вона з жаху скрикнула й ту ж мить кинулася на дерево до Малої поми.
— A-на! А-на!.. — голосно закричала вона, ніби попереджаючи решту чунгів: «Тікайте, тікайте! Перед нами страшний грау!»
Сміливий чунг також побачив грау. І грау побачив Сміливого чунга. Він вишкірився на нього, наче сподівався, що той обернеться й кинеться тікати. Однак Сміливий чунг не тікав. Охоплений жахом, він одразу ж зрозумів, що коли обернеться й почне тікати, грау кількома стрибками наздожене його і вп’ється гострими пазурами йому в спину. Він стояв під товстим деревом, але не міг би легко й швидко видертися на нього: дерево було струнке й високе, до того ж, знизу на ньому не було жодної гілки, за яку можна було б учепитися. Тому, причаївшись за деревом і трохи подавшись вперед, він дивився просто в жовті очі грау і не знав, що робити. В голові у нього промайнула нова, ще зовсім невиразна думка, що досі він завжди перемагав — коли сам, коли разом з іншими чунгами, — що він чунг-вожак і не може, не повинен тікати. Правда, він уперше зустрічається з грау, але ж він сам уже вбив одного мо-ка, а грау не більший за мо-ка… Невже він не вб’є і його, коли встромить ломаку в роззявлену пащу цього звіра?
Тимчасом грау, підвівшись з-під куща і втупивши палючий погляд у Сміливого чунга, бив хвостом об землю і загрозливо ричав. Він щойно добре наївся, і йому не хотілося більше крові, та й чунги були для нього не такі самі, як усі інші тварини… Гpay волів, щоб Сміливий чунг просто втік з-перед його очей. Та той не тільки не хотів тікати, але навіть не наважувався обернутись назад, і тоді грау мотнув головою, широко роззявив пащу й грізно заревів:
— Г ррр-а-уу!
Помітивши, що грау збирається стрибнути, Сміливий чунг підняв ломаку і повернув її гострим кінцем до нього: якщо грау стрибне, він встромить її в роззявлену пащу, і грау вмре. Коли ж не вмре, то або прибіжать інші чунги, або Брунатна пома подолає свій страх і кинеться йому на допомогу. І він голосно закричав:
— У-а-кха! У-а-кха!
Гpay припав черевом до землі, і ключиці його різко випнулися вперед… Ще мить — і тіло його знялося в повітря і промайнуло, наче тінь крі-рі, що пролетів низько над деревами. Не сподіваючись на такий швидкий стрибок, Сміливий чунг налякався, несвідомо метнув свою ломаку в грау і сховався за деревом.
Ломака влучила в грау й застряла в його грудях. Гpay страшенно заревів, перевернувся в повітрі і, впавши за два кроки від Сміливого чунга, почав качатися між кущами, обагряючи їх теплою кров’ю.
Сміливий чунг не бачив, як саме це сталося, та коли грау почав метатися й бризкати кров’ю у всі боки, зрозумів, що вбив звіра. Він торжествуюче заревів і сміливо вийшов з-за дерева. Гpay вже не міг ні стрибнути, ні вчепитися в нього пазурами. Тепер він міг тільки качатися й бити передніми лапами об землю, а коли підбігли перші чунги, уже не мав сили навіть заревти. Грау корчився, хрипів і дивився на чунгів помутнілими очима.
Сміливий чунг першим підійшов до грау й висмикнув з його грудей ломаку. Відтепер він не дозволить ні грау, ні мо-ка наблизитись до нього. Щоб простромити їх, можна кидати ломаку ще здалеку, і вони все одно помруть. Тепер він вже не діставатиме ран від їхніх зубів та пазурів…
Радісно скімлячи, він стиснув закривавлену ломаку, відступив кілька кроків від трупа грау і вигукнув:
— О-кха-кха! О-кха-кха!
Потім підняв ломаку, спрямував її гострий кінець у вбитого грау й кинув. Ломака знову вп’ялася в тіло грау. Інші чунги, які з цікавістю дивились на нього, теж закричали в один голос:
— О-кха-кха! О-кха-кха!
Сміливий чунг знову висмикнув ломаку і ще раз метнув її в грау. І всі чунги, наслідуючи його, теж почали кидати в забитого звіра ломаками. Проте не кожна з них мала такий гострий кінець, і не всі вони однаково потрапляли в ціль. Однак все це було щось цілком нове для чунгів, воно захопило їх, і чунги ще довго кидали ломаки в мертвого грау і збуджено вигукували:
— О-кха-кха! О-кха-кха!
Для Сміливого чунга більше не існувало великого й сильного звіра, якого б він не міг перемогти і вбити, озброївшись гострою ломакою. Правда, великого мута або велетенського, як скеля, хо-хо вбити ломакою не можна було. Але мут і хо-хо живилися травою та листям і ніколи не нападали першими. То чи варто ж було Сміливому чунгові заводитися з ними й ризикувати собою?