Та одного разу не якийсь там хижак, а звичайний теп-теп відібрав у нього ломаку, і сталося це так.
Ідучи якось, як звичайно, попереду всієї групи, Сміливий чунг помітив двох теп-тепів, що паслися в траві. Один з них був великий, з широкими грудьми й великими гіллястими рогами, а другий — набагато менший, з невеличкими ріжками, які щойно пробивались у нього на лобі. Чунги знали, що м’ясо теп-тепа дуже смачне. І от, жадібно дивлячись на них, Сміливий почав підкрадатись через кущі, наперед радіючи солодкому м’ясові. Назустріч, збоку теп-тепів, повівав легкий, поривчастий вітерець, листя на кущах тихо шелестіло, і це заважало теп-тепам вчасно його зачути. Сміливий чунг підійшов ще ближче і вже приготувався кинути ломаку в великого теп-тепа.
Але саме в цю мить тварини його помітили. Великий теп-теп швидко підвів голову, вдарив переднім копитом об землю, і маленький теп-теп одразу ж зник у кущах. Великий теп-теп також хотів був уже тікати, і Сміливий чунг швидко кинув йому вслід ломаку. Аомака влучила теп-тепові в стегно. Він голосно замукав, проте не впав, як сподівався Сміливий чунг, а шугнув у кущі і зник разом з ломакою.
Сміливий чунг ждав чого завгодно, тільки не того, щоб в отакий спосіб втратити свою гостру ломаку. Він довго шукав її в кущах, йдучи по слідах теп-тепа, та так і не знайшов. І вперше, відколи існували чунги, один з них почав шукати й підбирати серед обламаного гілля ломаку, яка була б рівна й гладка, не дуже товста й не дуже важка, і щоб неодмінно мала загострений кінець. Але знайти такої не міг. Якщо ломака була гостра з одного кінця, то вся була сучкувата або крива. А якщо ж була рівною, то мала тупий кінець.
Зрештою Сміливий чунг знайшов більш-менш підхожу ломаку, заспокоївся й почав уже забувати про те, що сталося. Та одного разу, пробираючись крізь високі кущі, гілки яких виростали з землі цілими снопами, він раптом спинився й витріщив очі: гілки були точнісінько такі, як і його ломака! Такі ж рівні й гладенькі, не дуже товсті й не дуже тонкі…
Він ковзнув поглядом по гіллю від кореня до пучків широкого листя, серед якого червоніли дрібні, але дуже смачні ягоди. Сміливий чунг уже не раз їв ці ягоди і знав їх смак. Він схопив одну гілку за вершечок і нагнув донизу, щоб обірвати з неї ягоди. Гілка несподівано тріснула й зламалася біля самої землі, зламалася так, що її нижній кінець загострився сам собою.
Сміливий так само, як і всі інші чунги, не раз зазнавав хвилювання: були і радість, і страх, і гнів, породжені злигоднями під час втечі з півночі на південь та боротьбою з вигом, мо-ка і грау. Але такого сильного й цілком нового почуття, такого хвилювання, породженого несподіваною догадкою, він ще не зазнавав ніколи. Йому вже не треба було шукати ломаки й шаленіти від люті, не знаходячи її, а можна просто загострити її кінець, відламавши від куща…
Радісно замурмотівши, він пригнув верхівку гілки й відламав її. Тепер у нього в руці була рівна, загострена ломака, така ж довга, як і він сам, або навіть ще трохи й довша. Радощам його не було меж. У нього раптом виникло бажання повідомити про це й іншим чунгам, поділитися з ними радістю, розказати їм про те, як він це зробив… Він набрав у груди повітря, і з його горла вихопилися якісь зовсім нові звуки. Це було щось середнє між скімлінням і звичайним ревом будь-якого чунга, але Сміливий був невдоволений тими звуками і тому закричав так, як звичайно кричать усі чунги, коли хочуть повідомити іншим щось надзвичайно важливе й радісне:
— О-кха-кха! О-кха-кха!
Почувши його голос, чунги, що були поблизу, поприбігали до нього. Сміливий знову вимовив ці нові звуки. Не розуміючи, що хоче сказати їм вожак, чунги стояли і з подивом та цікавістю кліпали очима. Тоді Сміливий чунг нагнув другу гілку, зламав її, відламав і верхівку, помацав гострий кінець і замахав нею над головою.
— О-кха-кха! О-кха-кха! — знову закричав він, потім нагнув ще одну гілку, зламав і її й замахав нею над головою.
Цим разом чунги його зрозуміли. Вони закричали так само, як і він, і кинулися ламати гілки. Озброївшись рівними й гладенькими палицями, вони почали махати ними над головою і радісно підстрибувати.
— Ха-кха! Ха-кха! — примовляли чунги, підстрибуючи, і оте їхнє засапане хакання, радісно сяючі очі та збуджено-торжествуючий вираз облич ніби говорили: «Відтепер у поєдинках з хижими звірами ми вже не будемо розраховувати лише на випадково знайдені камінь та ломаку. Ми вже й самі вміємо робити загострені ломаки, і горе тому хижакові, який зважиться на нас напасти!»