— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — швидко й сердито промовив він, потім знову нагнувся, схопив дерево за один кінець, з неймовірним зусиллям підняв його і проволік зо два кроки.
Все ще не розуміючи його, але здогадуючись, що їхній Еожак хоче знову підняти дерево, чунги понагиналися й обережно підняли його з землі. Тоді Сміливий, не перестаючи, вигукувати: «Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!», пішов до вогню, і всі чунги рушили слідом за ним.
— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — радісно повторювали вони за Сміливим чунгом, ніби виражаючи цим новим звукосполученням своє вдоволення з того, що вперше несуть гуртом товсте й важке дерево, і називаючи так саму роботу, яку виконували.
Сміливий чунг кричав тепер не гнівно й роздратовано, а весело й бадьоро, бо чунги нарешті зрозуміли, що він хотів їм сказати.
По суті, чунги ще не розуміли, куди й навіщо несуть те дерево. Вони робили щось спільне і хоч не розуміли як слід мети своєї спільної дії, ця дія сповнювала їх почуттями, яких вони ніколи досі ще не зазнавали.
Поступово чунги все виразніше усвідомлювали, що живуть вони не так, як усі інші тварини на землі. І справді, у якої ще тварини є руки? Яка ще тварина користується ломакою чи каменем для нападу або захисту? Чи є ще на світі така жива істота, яка б догадалася зламати гілку, обчухрати її і потім кидати в інших тварин? Чи є така тварина, яка б ходила випроставшись, лише на задніх кінцівках? Чи є такі тварини, які б уміли мислити й відчували отак легко і так швидко? Чи могли б інші тварини підняти таке важке дерево й отак разом нести його? Та й як вони б його підняли, коли не можуть брати ні передніми, ні задніми кінцівками? Ні, чунги були не просто тваринами, вони вже переставали бути лише тваринами, якщо мали руки і робили ними все так погоджено, так обмірковано…
— Ха-ка! Ха-ка! — радісно кричали вони, ступаючи в такт своїм вигукам.
Так, керовані Сміливим чунгом, вони принесли дерево, поклали його на вогонь і закричали ще голосніше, побачивши, як трохи згодом воно зайнялося й почало горіти.
Того дня чунги знайшли в попелі зовсім мало печених плодів, і голод примусив їх покинути згарище. Біля вогню лишалися тільки Брунатна пома з своїми двома близнятами та ще дві зовсім старі поми; тому Сміливий та чунги тих двох старих пом мусили бути десь поблизу й носити їм їжу. Сміливий чунг двічі вже приносив помі плоди, а на третій раз приніс та-ма.
Голодна й жадібна, Брунатна пома одразу ж накинулась на та-ма і почала їсти її ще живою, а Сміливий чунг присів перед нею й кліпав очима, відчуваючи, як його гордість і прихильність до Брунатної поми, що народила йому двох нових безволосих чунгів, усе зростає. Він ладен був принести їй ще багато та-ма і плодів, і це бажання сповнювало йому душу. Він відчував ніжність і прихильність до поми, і йому хотілося, щоб вона про це знала. Та, не вміючи цього всього висловити, він сидів перед нею мовчки та тільки час від часу повискував.
Тимчасом Мала пома, бавлячись плодами, впустила один з рук, і він упав просто у вогонь. Запальна і по-дитячому примхлива, пома запищала, спробувала його дістати, але не наважилася наблизитись до вогню. Вона вся затряслась від гніву й вередливо завищала.
— У-о! У-о! — тривожно крикнув Сміливий чунг, не розуміючи, що сталося з Малою помою.
Однак, збагнувши, в чім річ, він узяв гілку, простяг її і викотив плід з вогню. Потім нахилився, взяв його, але ту ж мить кинув: плід був дуже гарячий.
Все це — і сильний опік, і витягування плода з вогню, і збудливий запах печеного— поєдналось із знайденими на пожарищі спеченими тваринами та плодами і збудило в ньому нову догадку. Він підбіг до Брунатної поми, вихопив з її рук напівз’їдену та-ма й кинув у вогонь. Потім кинув і решту недоїдених плодів, а сам почав підстрибувати і торжествуюче, радісно кричати:
— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!