Настрибавшись біля вогнища, Сміливий чунг схопив гілку, вигорнув нею та-ма й плоди, відкотив їх убік і присів над ними, чекаючи, доки вони прохолонуть.
Увечері, ще до того, як землю огорнули сутінки, всі чунги зібралися навколо дерева, яке повільно догоряло. Ніхто й гадки не мав, що це дерево згорить і погасне так само, як і велика колода. Вогонь поступово меркнув і врешті зник під шаром попелу, і скільки вранці чунги не розгрібали згасле вогнище, вони не знайшли в ньому жодної іскорки. Вони були здивовані й засмучені, бо ніяк не могли зрозуміти, чому більше немає вогню. І довго ще отак стояли круг мертвого вогнища, сумні, розчаровані, похмурі: вогонь помер, і вони вже не будуть їсти печених плодів і грітися біля нього.
Сміливий чунг підвів голову й глянув на небо, але воно нічим не виказувало наміру знову розгніватись і кинути вогонь на ліс. Воно було зовсім спокійне й тихе. Біле світило вже сходило над верхівками високих дерев на краю спаленого лісу, розсипаючи своє тепле золоте проміння по сіро-чорному згарищу.
Чунгам більше не було чого робити на цьому згарищі, і вони всі знову вирушили до вцілілого лісу. Ішла за ними й Брунатна пома, притискуючи до грудей двох маленьких близнят. Випроставши своє волохате тіло й міцно стиснувши в руках ломаку, поруч з нею ішов і Сміливий чунг. Він був похмурий і незадоволений, як і всі інші чунги. Тільки малі чунги, як завжди, були веселі й радісні. Вони бігали навколо дорослих чунгів, борюкалися, штовхали одне одного й пронизливо вищали, раз у раз повторюючи нові для них звукосполучення, які чули від старших:
— Ха-ка! Ха-ка!.. А-кха-кха! А-кха-кха!..
Чунги довго не могли забути пожежі в лісі та все сподівалися, що небо знову кине вогонь і запалить якесь дерево. І справді, одного разу воно таки розгнівалось і почало жбурляти на землю вогняні стріли. Спочатку на ньому зібралося багато-багато хмар, за якими сховалося біле світило, потім воно заревло, загуркотіло і звивистими блискавицями почало обсипати весь ліс.
Побачивши першу блискавку, чунги радісно завищали й почали підстрибувати, озираючись, чи не помітять де-небудь вогонь. І ось небо змилувалося над ними, кинувши поблизу од них вогонь, і скоро поміж вітами дерев затремтіло, заграло яскраве полум’я, а над ним угору здійнявся синюватий дим.
— Ха-кха-а! Ха-кха-а! — закричали чунги всі разом і чимдуж кинулися до того місця, де спалахнула пожежа.
Кожен з них уже уявляв, як і цього разу він їстиме смачне печене м’ясо і печені плоди. Попід деревами розтяглася довга вервечка ошалілих від радості чунгів. Чунги бігли, підстрибували, вищали, і для тварин, які жили в цьому лісі, це було так незвично і страшно, що вони не витримали й кинулися тікати.
Та ледве чунги добігли до того місця, де виникла пожежа, як небо раптом хлюпнуло багато води і швидко погасило вогонь. Приголомшені чунги спинилися і лиш здивовано кліпали очима. Полум’я вже не видно було, тільки легенький, білий димок вився поміж вітами, показуючи на місце пожежі, але й він незабаром щез. Збагнувши, що сталося, невдоволені чунги важко зітхнули й кинулися під товсті крислаті дерева, щоб сховатись від потоків зливи.
НЕБЕЗПЕЧНІ ЧУНГИ ІНШОЇ ПОРОДИ
Поступово чунги почали забувати про своє минуле, про те, як колись тікали з півночі на південь. Молоді, особливо ті, хто народився під час цієї втечі, не пам’ятали нічого. Народженим у цьому лісі не було чого згадувати, а старі чунги вмирали один за одним, так і не змігши розказати молодшим того, що вони пережили.
Тому у всіх чунгів поступово склалася думка, що вони народилися тут, у лісі, і що цей ліс, який би великий він не був, належить тільки їм, що дерева плодоносять лише для них і що всі тварини, яких вони бачили в ньому, з явилися тут потайки, як пришельці, і жити в ньому не мають права. Вони також були певні, що на світі немає інших чунгів, крім них, і тому були вкрай здивовані, якось зустрівшись у лісі з двома зовсім не схожими на них чунгами. Ті два чунги були такі великі, що кожен з них був чи не вдвічі більший за звичайного чунга. Обличчя у них були вкриті густою шерстю, волосся на голові — зовсім рівне й настовбурчене — починалося від самих брів, з-під яких визирали маленькі, рухливі очі. Лоба вони не мали, так само, як не мали шиї. Зате щелепи у них були міцні й широкі. І от цих двоє великих чунгів стояли перед ними на задніх кінцівках, а передні у них звисали до землі.
Першими їх помітили Сміливий та ще один, такий самий молодий, як і він, високий та дужий Голобедрий чунг; вони обидва йшли попереду всієї групи. Два великих чунги спокійно стояли на задніх кінцівках і обгризали верхні пагінці на солодкому кущі, нагинаючи їх до себе передніми. Сміливий і Голобедрий чунги аж похололи з несподіванки й переляку — такими страшними здалися їм ці незнайомі чунги. Великі чунги вмить обернулись, угледіли їх і вищирили зуби. Глухий, стриманий рев вихопився їм з грудей, а маленькі жваві очиці забігали, засвітилися, немов запитували: «Що це за чунги, чому вони такі малі на зріст?»