Група Сміливого трохи постояла і теж повернула назад, бо ніхто не насмілювався піти слідом за великими чунгами. Кожен думав, що вони підуть собі, як і прийшли, і що ніколи вже з ними не зустрінуться.
Та великі чунги й гадки не мали піти з лісу і залишились жити в ньому. Таким чином, обидві породи чунгів часто почали зустрічатися. Ніхто з випростаних чунгів не зважувався зачіпати великих чунгів, та й великі чунги ніколи не нападали на них. Якщо ж їм траплялося зустрітися десь у лісі, вони тільки пересторожливо ричали і спокійно йшли собі далі. «Ми такі ж чунги, як і ви, — наче казали вони цим ричанням, — тому й не нападаємо. Та коли ви спробуєте на нас напасти, то дуже нас розгніваєте і ми пороздираємо вас».
Міцні щелепи й товсті передні кінцівки великих чунгів свідчили про те, що вони й справді можуть досить швидко й легко роздерти будь-якого з випростаних. Тому випростані чунги мовчки погодились з тим, що їм треба співіснувати, і поступово перестали їх боятися.
Великі чунги були дуже ненаситними, і кожен з них з’їдав стільки, скільки вистачило б для невеликої групи випростаних чунгів. Випростані чунги бачили, як великі за один раз поїдали багато плодів, коріння, пагінців, молочних стебел та молодих солодких гілочок на кущах, і бурчали з досади й гніву. Вони боялися, що ці ненажери поїдять усі плоди в лісі, а ліс же і плоди в ньому належать тільки їм, випростаним чунгам. Інколи вони аж скаженіли від злості, бачачи, як великий чунг обриває плоди на низькому дереві і своїм пересторожливим риком відганяє їх від себе.
І все-таки для випростаних чунгів це ще було не найгірше, бо ліс був великий і плодів у ньому й тварин було дуже багато. Та великі чунги незабаром почали викрадати в них маленьких чунгів, і вперше це сталося так.
Якось одна молода пома сиділа між густими кущами о-ра й годувала свого первістка — маленького чунга. За кілька кроків від неї її чунг, ще один чунг і пома розбивали камінням кістяну шкаралупу незвичайно великої та-ма. Усі троє так захопилися цим, що зовсім не дивилися на кущі, де сиділа пома. Та й сама пома була спокійною і безпечною, бо давно вже ні мо-ка, ні грау не з’являлися в цих місцях. Пома щось мурмотіла, облизувала маленькому чунгові шийку й ніжно дивилася на нього. А тимчасом одна велика пома з незвичайних чунгів, причаївшись в густому листі на невисокім дереві, не зводила очей з матері й дитини. Вона теж була матір’ю, але в боротьбі з грау втратила свою дитину. І тепер, коли вона побачила, як щаслива мати годує й пестить своє дитя, могутній материнський інстинкт підштовхнув її на злочин. Метнувши навколо бистрий погляд і помітивши оддалік від молодої поми трьох дорослих чунгів, вона тихенько злізла з дерева й обережно почала підкрадатися поміж кущами, легенько розсуваючи віти.
Почувши позад себе легенький шелест, молода пома здригнулася й швидко озирнулась, та було вже пізно. Злодійка нахилилась до неї, швидко схопила маленького чунга, відірвала його від материної груді й зникла в кущах. Це сталося так швидко й так несподівано, що мати не встигла захистити свою дитину і схопилася вже тоді, коли велика пома втекла.
З розпачливим ревом пома метнулася в кущі, наздогнала злодійку й накинулась на неї. Але боротьба була короткою. Велика пома заричала, схопила пому вільною передньою кінцівкою, підняла вгору й шпурнула далеко від себе. Пома впала напівмертва, з переламаною ключицею й розідраним плечем.
Одчайдушний крик матері почули чунги, які були поблизу. Вони покинули та-ма й мерщій підбігли до неї.
— У-а-кха! У-а-кха! — закричали вони всі разом, гадаючи, що на молоду пому напав хижак.
Пома лежала непритомна, поранена, і чунги побачили, як велетенська постать злодійки майнула поміж густими кущами. Маленький чунг тоненько, безпорадно пищав.
Збагнувши все, що сталося, сполохані й приголомшені чунги заревли ще дужче:
— У-а-кха! У-а-кха!
На цей заклик про допомогу до них прибігло багато чунгів. Примчали Сміливий та Голобедрий, і всі гуртом кинулись навздогін за злодійкою. Але тієї вже й сліду не було, не чути було й писку маленького чунга.
Так небезпечні пришельці викрали маленького чунга. Опритомніла мати жалібно завила; її жалібне виття ще багато днів і ночей лунало в лісі.
Після викрадення маленького чунга випростані чунги спочатку розгубилися. Налякані силою великих чунгів, вони не насмілювалися вступати з ними у боротьбу. Так минуло багато часу, і більшість чунгів почала вже забувати про цю подію. Щоправда, після того вже ні одна сім’я з малими чунгами не наважувалася віддалятись від групи.