Одного разу вона пішла в ліс зовсім сама. І цим разом вона йшла зовсім не так, як завжди — насторожена, обережна. Неначе в лісі вже не було небезпечних і сильних звірів, наче з віття дерев не звисали донизу плоди, наче в траві між кущами не шаруділи, пасучись, та-ма. Вона почувала себе цілком безпечно. З переплетених віт соковито-зелених крислатих дерев з щебетанням злітали крі-рі, між листям, мов золоте павутиння, снувалося проміння білого світила. З гарячково розгубленим поглядом Молода пома йшла попід деревами. Часом, коли їй на обличчя ненароком падав сонячний промінь, вона зупинялася й мружила очі. Їй усе здавалось новим і приємним, але водночас трохи неспокійним. «Ку-ку! Ку-ку!» томно прокричав дзвінкоголосий крі-рі, а за ним інші наввипередки розсипали своє дзвінке, радісне щебетання: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»
В захопленні, яке вперше в житті осяяло її свідомість, Молода пома спинилась і прислухалась, потім випнула вперед губи й мимоволі сама вимовила:
— Ку-ку! Ку-ку!
З верхівки високого дерева, під яким вона зупинилась, злетів маленький строкатий крі-рі, сів на галузку над самою її головою і, ніби дразнячи її, защебетав: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»
— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома, і повторила так майстерно, що сама відчула, як якась дивна, легка радість затрепетала в її грудях.
— Чу-ру-лік! Чу-ру-лік! — знову озвався невидимий співак.
— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома і відчула, яке все це невимовно прекрасне й чарівне.
Вона почала шукати очима крі-рі, що заховався між листям, але раптом її охопила якась нестерпна туга й самотність. Вона якось особливо, незвичайно крикнула. Неначе хтось інший примусив її так крикнути, і тепер вона сама здивувалася з того, що зробила.
Заклик її пролунав у лісі, і на мить вона прислухалась, ніби чекаючи якоїсь відповіді. Та чи прийде вона, та відповідь, пома не знала, хоч і відчувала своєю кров’ю, що прийде, що мусить прийти.
І відповідь прийшла. Молоді чунги-самці, почувши мелодійний заклик поми, ще здалеку почали озиватись і швидко зібрались навколо неї. Всі вони були сильними, хоробрими і дуже спритними. Одні з них були більш кошлаті, інші менше. Кров у них кипіла з невідомих причин, вони стискали в руках свої ломаки міцніше, ніж будь-коли досі, навіть міцніше, ніж при зустрічі з мо-ка і грау.
Молода пома, сховавшись за деревом, крадькома зиркала на молодих чунгів, обираючи собі пару, і її увага мимоволі спинилася на Голобедрому. Він був стрункішим за інших чунгів і перевищував усіх зростом, а стегна у нього були майже такі голі, як і в неї. Це сподобалося Молодій помі найбільше, і вона дивилася лише на нього.
З її збудженого погляду Голобедрий зрозумів, що вона вибрала саме його. Він ступив кілька кроків вперед, мотнув головою, і очі його заблищали… Підкоряючись стародавньому звичаєві, якого чунги й самі добре не розуміли, він мусив вступити в поєдинок з іншими чунгами-самцями. Голобедрий визивно заревів, кинув ломаку, яку тримав у руці, і вдарив себе в груди. Це був знак того, що він викликає усіх інших чунгів-самців.
Ударили себе в груди й інші молоді чунги. Першим проти Голобедрого вийшов молодий кошлатий чунг, такий же високий і дужий, і навіть ширший за нього в плечах.
Голобедрий і Кошлатий стали один проти одного наїжені, з люто палаючими очима. Обидва ревли, грізно зиркаючи один на одного, і кожен чекав, доки другий злякається і відступить. Але тому, що ніхто з них не злякався й не відступив, обидва кинулися один на одного, і боротьба почалася. Вони кусали й дряпали один одного, і їхнє несамовите ричання свідчило про те, що битися вони будуть до кінця. Проте обидва добре знали, що вбивати не слід; треба тільки визначити, хто дужчий, і Молода пома обере його. Ї тому, попри всю їхню лють і ненависть, ніхто з них не мав наміру перегризти горло своєму супротивникові. Вони лише дряпали і кусали один одного, хапали руками, падали, знову вставали й знову накидались один на одного — покусані, подряпані, з закривавленими грудьми й плечима. Здавалося, що сили в обох рівні, але Кошлатий був не таким швидким і спритним, як Голобедрий, не міг він ще й твердо стояти на ногах і тому часто падав. Поступово від нападу він перейшов до оборони, а потім несподівано кинувся тікати, замінивши свій шалений рев примирливим ричанням. Це ричання означало, що він визнає себе слабшим і поступається перед Голобедрим.