А листя все опадало. Від засухи трава зовсім пожовкла й висохла. Не було більше ні м’ясистих плодів на деревах, ні соковитих пагінців, і чунги знову почали викопувати коріння та цибулини. Тепер вони їли все, що можна було знайти, проте найситнішим для них лишалось м’ясо. Тому вони знову вдалися до попередніх хитрощів. Сміливий і Голобедрий навчились тихенько знаходити лігва тварин; решта чунгів оточували лігво, здіймали страшенний рев, і коли злякана тварина вискакувала звідти, вбивали її. Так одного разу вони вбили грі, спіймали і його малят, які були в лігві, і тоді багато сімей чунгів зібралися разом і поїли їх.
Однак, незважаючи на меншу кількість їжі, чунги не зважувалися піти з своїх печер. Ночі ставали дедалі холоднішими, а в печерах було тепло, сухо й затишно, і вони щовечора поверталися до них ночувати. Правда, інколи чунги наштовхувалися на мо-ка чи вига, які залазили в печеру ще завидна. Але чунги навчилися вбивати цих тварин так швидко, що дуже рідко траплялося, щоб хтось з них потерпів у такій сутичці.
Група Сміливого теж залишилася в своїй печері. Всередині її не дуло, не чути було моторошного виття вітру крізь щілину. Понаїдавшись, чунги сідали над печерою й грілись, а малята тимчасом бавились. Старе дерево, що впало на щілину, всередині було зовсім порожнє, і двоє близнят дуже любили залазити в дупло. Під потрісканою корою був тонкий шар деревини, по якому від коріння угору текли соки, живлячи ще живе, але дуже викривлене, потрощене бурею гілля. З часом однак ця деревина висохла. Маленькі чунги-близнята, які за прикладом дорослих теж носили камені та ломаки і вчилися викопувати ними цибулини й коріння, бавлячись, стукали по дереві й здирали з нього кору. Для них це була не тільки забава, а й задоволення, бо й вони таким чином щось робили. Крім того, дуплясте дерево, по якому вони вдаряли камінцями, давало цікавий і приємний звук: «Кух, кух, кух!»
— Кух-кух-кух! — повторювали маленькі чунги, весело повискуючи.
Осоння над печерою та дуплясте дерево стали улюбленим місцем їхніх забав, і як тільки починався день і дорослі чунги виходили з печери, близнята вже бігли до дерева.
Коли ж котрийсь із них захоплювався чимось іншим, другий квапив його:
— Кух-кух-кух!
Той одразу ж розумів його і також вигукував:
— Кух-кух-кух!
.. І ВОНИ ГУРТОМ ПЕРЕКОТИЛИ ВЕЛИКЕ ДЕРЕВО
Засуха тривала. Листя опало і з тих небагатьох дерев і кущів, що ще трохи зеленіли, а трава зовсім вигоріла. Деякі кущі почали всихати при самому корені.
Травоїдні тварини вже не мали чого їсти, і чимало з них подалися в інші місця. Слідом за ними рушили й хижаки, бо їм також не було вже чого їсти.
Для чунгів головною поживою знову стали корені та цибулини, і за цей час вони добре навчилися викопувати їх з землі. Навчилися чунги й вибирати довгі та гострі камені, які було б зручніше тримати.
Одного разу Голобедрий знайшов дуже блискучий камінь. Блиск цього каменя, як і все нове, що потрапляло йому на очі, вразив Голобедрого й зацікавив, і він почав вертіти його між пальцями, розглядати й здивовано бурмотіти. Камінь був невеликий, але значно важчий і холодніший за інші такого ж розміру. Тримати камінь було не дуже зручно, але його незвичайний блиск так сподобався Голобедрому, що він не кинув його, а став підкопувати ним коріння о-ра. Земля навколо куща була кам’яниста, суха і тверда, а поміж висхлою травою траплялося багато твердих червонуватих камінців. Голобедрий ненароком вдарив об один такий камінь своїм блискучим каменем, і від удару раптом посипався цілий рій іскор. Вони бризнули у всі боки і зникли так само раптово, як і з явилися.
Від несподіванки Голобедрий злякано відскочив назад, заричав і впустив камінь. Звідки взялися ці вогняні іскри? Адже тільки небо може народжувати вогонь, кидати його на землю й запалювати дерева…
Вкрай здивований, Голобедрий підвів голову й глянув на небо. Але воно було високе й чисте, і хоч біле світило вже сховалося, а на землю почали спадати перші сутінки, по ньому не пливла ні одна хмарка… Ні, цього разу вогняні іскри впали не з неба, не чути було й ніякого гуркоту…
Голобедрий нахилився до каменя і обережно, з острахом — чи не посипляться з нього іскри? — взяв його в руки. Він довго крутив той камінь між пальцями, потім, бажаючи все ж таки дізнатись, як з’являються іскри, знову легенько ударив ним об землю. Ніяких іскор. Ударив ще раз і ще… Потім ударив по червонуватому каменеві, іскри знову посипались, і він злякано відскочив назад. Так, іскри народжувались саме тоді, коли він каменем ударяв об камінь… Виходить, не тільки небо, а й камінь може народжувати вогонь!..