«Фі-і-у-у!.. Фр-р-р-а-а-ах! — гуркотів і завивав вітер, підмітаючи та розкидаючи по печері настелене листя.
Чунги зрозуміли, що хтось відсунув товсте дерево й відтулив щілину. Вони ще дужче налякалися, але не так самого вітру, як того невідомого, страшного звіра, що зміг відкотити таке велике дерево. На щастя, вже розвиднялося, та й сама буря вщухла так само несподівано, як і налетіла, і чунги почали заспокоюватись. Вони глянули на те місце, де була щілина в скелі, і знову побачили крізь неї небо. Сміливий, а за ним і Голобедрий, вийшли з печери, обійшли її навколо й полізли нагору. Щілина була відтулена. Старе дерево лежало за цілий крок від неї, заплутавшись в густих кущах та кореневищах, які перепліталися навколо щілини. Обидва чунги зрозуміли, що тепер завжди під час бурі в печері дутиме вітер. А щоб цього не було, щоб не чути того жахливого виття й скімління, щілину треба затулити. Та ні Сміливий, ні Голобедрий не могли здогадатися, як це зробити. Відкочене дерево, хоча й дупласте всередині, було таке товсте і важке, що його не змогли б зрушити з місця не те що два чунги, а й уся група. Сміливий і Голобедрий спробували покотити його, налігши на нього грудьми й упершись руками, але дерево навіть не ворухнулося. Воно не ворухнулося навіть і тоді, коли до нього підійшли Брунатна й Молода поми, ще один чунг та ще дві поми, старий чунг і навіть двоє маленьких близнят.
Побачивши, як усі чунги обліпили дерево і намагаються зрушити його з місця, Сміливий згадав те, що давно був забув. Він згадав, як колись небо підпалило ліс, як вони потім після дощу на згарищі збирали печені плоди і як чунги, яких він покликав, гуртом підняли товсте дерево, понесли його й поклали у вогонь. Радісно схлипнувши від цієї нової догадки, він вискочив на найвище місце над печерою й закричав щодуху:
— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!
Голос його почуло багато чунгів. Незабаром, наче далека луна, долинуло з усіх боків:
— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!
Це була відповідь чунгів з ближніх печер. Вони повідомляли, що почули його заклик і зараз прийдуть на допомогу.
Скоро їх зібралось стільки, скільки було пальців у двох та ще двох чунгів. Сміливий спробував їм пояснити, що треба робити: він почав щось бурмотіти й показувати то на щілину, то на дерево і відчував страшенний гнів та досаду з того, що чунги його не розуміють.
І чунги справді не розуміли, що треба робити, не розуміли, чого він хоче від них. Вони здогадувалися, що Сміливий щось хоче зробити з деревом та щілиною в скелі, проте ніяк не могли збагнути, що саме. Уже давно чунги навчилися виражати різними звуками, які вони вимовляли особливим чином, радість чи невдоволення, біль, переляк чи гнів. Вони вміли попереджати один одного про небезпеку, коли загрожував їм грау або мо-ка, повідомляли, коли треба було тікати або збиратися всім докупи. Добре розуміли, коли хтось із чунгів попадав у біду, і навіть навчилися певними звукосполученнями називати відомі їм речі. Так, усяка небезпека була в них «у-а-кха», тваринки, що не мали ніг і плавали у воді, називалися «хі-кі», мо-ка вони називали «а-на», грау гортанним «кхрха-у», великих інших чунгів — «ку-а-кхва». Зате чунги не мали визначених звуків ні для дерева, ні для каменів, ні для плодів, ні для неба, ні для темряви. І тепер Сміливий міг лише показати на дупласте дерево, не назвавши його ніяким звукосполученням, не маючи змоги висловити звуками ні своєї думки, ні свого наміру. Не здогадався він і показати власним прикладом, чого хотів від чунгів, і, ледве стримуючи гнів та досаду, почав люто ревіти й бити себе в груди.
Тоді Голобедрий, який уже почав переважати Сміливого більшою догадливістю та кмітливістю, раптом кинувся до дерева й замахав руками.
— У-о-кха! У-о-кха! — покликав він усіх чунгів, потім уперся долонями в дерево і почав удавати, ніби хоче його перекотити.
— У-о-кха! У-о-кха! — закричала й Молода пома і першою стала поруч з Голобедрим.
Вона теж почала вдавати, що напружує сили, водночас вигукуючи відповідні звуки:
— Ак-кха! Ак-кха!..
Пліч-о-пліч з ними стали і Сміливий, і Брунатна, і решта чунгів з їхньої групи, бо всі вже зрозуміли, що треба зробити, аби у печері не дув вітер. І, вдаючи, що хочуть підкотити дерево до щілини, вони закричали разом з Молодою помою:
— Ак — кха! Ак-кха!
Маленькі близнята застрибали біля дорослих і теж почали кричати:
— Ак-кха! Ак-кха! Ак-кха!
— У-о-кха! У-о-кха! — покликав Сміливий чунгів, що поприходили, і цього разу вони його зрозуміли.