Не замислюючись над тим, навіщо це треба зробити, вони з юрмилися біля величезного дерева, поперескакували через нього і стали поруч Сміливого та Голобедрого.
— У-о-кха! У-о-кха! — закричали вони коротко, уривчасто, налягаючи грудьми на дерево і підсуваючи під нього руки.
Оскільки чунгів було багато, вони мусили потіснитися, щоб стати один поруч з одним, і таким чином кожен зайняв своє місце в загальній, спільній роботі. Вони почали напружувати свої сили, але робили це незлагоджено, тому важке дерево лишалось на місці. Тоді на допомогу прийшли одночасні вигуки Сміливого та Голобедрого. Ставши поряд, вони напружились і разом вигукнули:
— У-о-кха!
Мимоволі підкоряючись почуттю ритму, решта чунгів теж разом вигукнули: «Ак-кха-а!», водночас дружно напруживши сили. Дерево похитнулось і трохи зрушило з місця. Чунги так зраділи, що аж закричали в один голос і впустили його.
— Уок-кха! Уок-кха! — закричали, в свою чергу, Сміливий і Голобедрий, обурені тим, що чунги впустили дерево.
З цього сердитого крику чунги зрозуміли, що вони зробили щось не так, і знову припали до дерева. А коли Сміливий вигукнув удруге, вони знову напружились і спільними зусиллями перекотили дерево на півступні. Ще один вигук Сміливого, сильний та владний, підхоплений усіма чунгами, — і дерево пересунулося ще на півступні. І Сміливий чунг, у якого прокинулося почуття ритму, почав вигукувати ще частіше, раз у раз напружуючи сили, і всі стали наслідувати його, погоджено, ритмічно.
— Уок-кха! Уок-кха! — коротко й уривчасто вигукував Сміливий, і йому в такт, приспівуючи, відповідали чунги:
— Ак-кха! Ак-кха!
Нарешті чунги підкотили дерево до самої щілини в скелі; воно лягло і щільно затулило її. Сміливий випростався й почав вимовляти якісь нові незрозумілі звуки. Очі його світилися радістю, обличчя виражало безмежне вдоволення. Чунги теж замуркотіли, зраділі, схвильовані, але не тому, що зрозуміли його, а тому, що сама спільна й ритмічна робота сподобалась їм. Двоє маленьких чунгів повилазили на дерево і, зберігаючи ритм, вигукували:
— Уок-кха! Уок-кха!
Вони переступали з ноги на ногу, несвідомо поводили плечима і поступово втягували у свою гру інших маленьких чунгів. Поволі грою захопилися й дорослі чунги, всі почали розмірено й співуче уокхати, все дужче розтягуючи окремі звуки. Це була перша пісня чунгів, вираз вдоволення й радості, якої вони зазнали в цій спільній, успішно завершеній роботі, вияв захоплення первісно-ритмічним звучанням своїх голосів. Звичайно, голоси в них були ще хрипкими й грубими, бо досі вони тільки ревли й ричали. Та вони й тепер більше ричали, ніж співали, і ці ритмічні вигуки ще не можна було назвати піснею. Але ця перша їх пісня сподобалася їм, викликала в них почуття задоволення й радості.
Після того, як щілина в скелі була затулена вдруге, група Сміливого відчула, що печера дійсно стала їх справжнім житлом. Ніколи ще — ні в знищеному пожежею споконвічнім лісі, ні потім, в часи поневірянь далеко на півночі, ні ще пізніше, під час утечі на південь, — жоден чунг не мав постійного лігва. Чунги вважали своїм весь ліс, тому їм було байдуже, де зупинитись на ночівлю. Вони ніколи не засиджувалися довше, ніж день чи два на однім місці, й ніколи вдруге не повертались до старого лігва.
Правда, інколи вони знову потрапляли в ті місця, де колись уже були, і навіть ночували в котромусь із старих лігв. Але й тоді вони не визнавали ці лігва за свої колишні, так само як не відчували потреби повертатися в ті місця, через які колись проходили. Ліс усюди був для них одним і тим самим: завжди однаковим і завжди новим. Але тепер, коли ночі стали такими холодними, а велика група чунгів розбилася на менші, печери, в яких вони оселилися, стали не тільки потрібними сховищами, а й зручними і звичними житлами. Особливо це стосувалося групи Сміливого, яка доклала чимало зусиль, щоб затулити щілину в скелі. Ця затрачена праця, ця вперше виявлена й усвідомлена турбота, викликала в них досі незнане почуття прихильності до місця, яке дало їм теплу і затишну ночівлю. Тому, повертаючись увечері до печери, стомлені цілоденним шуканням їжі, вони відчували якусь особливу ніжність до свого печерного житла, почували себе вдоволеними й щасливими. Навіть маленькі чунги звикли до печери і, перш ніж залізти всередину, радісно й голосно кричали:
— Уок-кха! Уок-кха!
Ритмічний приспів дорослих чунгів під час перекочування товстого дупластого дерева справив на них таке сильне враження, що вони ніяк не могли його забути і продовжували вигукувати в тому самому протяжному ритмі. Молода пома підхоплювала за ними, а слідом за нею підхоплювали й інші чунги, і під темним скелястим склепінням печери розлягалося дружне, ритмічне й протяжне: