— Уок-кха! Уок-кха! Уок-кха!
Це було так дивно й так незвичайно, що навіть мо-ка, коли йому доводилось проходити десь поблизу від печери, зупинявся, прислухаючись, тривожно й зацікавлено принюхувався ї, впізнавши голоси чунгів, мерщій кидався навтьоки.
Так, тепер уже всі звірі боялися чунгів, усі до одного. Багато випадків і вчинків чунгів підказували їм, що ці чудернацькі істоти не такі тварини, як усі інші, що вони вже перестали бути лише тваринами й перетворилися в щось інше, щось сильніше й дивовижніше від найсильнішої і найдивовижнішої тварини…
МАЛЕНЬКИЙ ЛА-Ї
Одного разу вранці двоє чунгів-близнят вибігли з печери й побачили недалеко від неї маленького ла-ї. Маленьке, слабеньке звірятко з рудою шерстю на спинці підповзло до свіжої кістки, обглоданої й покинутої чунгами, і почало її жадібно гризти. Втративши матір і залишившись сам ще зовсім маленьким, ла-ї ще не вмів знаходити собі поживу й багато днів уже голодував. Маленький і безпомічний, він мусив весь час ховатися в густих кущах від усіх великих і малих хижаків, заспокоюючи свій голод лише випадково знайденими безкрилими бром-бром та жу-жу. Опинившись біля печери чунгів, він зачув запах свіжих кісток, розкиданих навколо, і нестерпний голод привів його до самого її входу. Страшенно схудлий, з випнутими ребрами, маленький ла-ї забув про обережність і з нечуваною жадібністю обгризав кістки.
Побачивши його, маленькі чунги миттю поприсідали й вирячили на нього свої очиці, а потім по-дитячому нерозважливо заверещали й кинулись до нього. В ту ж мить з печери вискочила Брунатна пома та інші чунги, але маленький ла-ї уже втік. Набравши в руки каміння, близнята кинулися в кущі, де зник ла-ї. Але Брунатна пома, не зрозумівши з їх крику, яка саме тварина була біля печери, і боячись, що це міг бути небезпечний хижак, наздогнала й завернула їх назад.
Увечері однак маленький ла-ї з’явився біля печери знову. Того дня група Сміливого підстерегла в лігвах одного івода й ланча, вбила їх, з’їла, і всі поверталися до печери вдоволені й ситі. По дорозі вони догризали свіжі кістки і вже біля самого входу в печеру покидали їх. Ховаючись цілий день недалеко в кущах, маленький ла-ї зачув запах м’яса і знову не витримав. Ледве діждавшись, поки чунги увійшли в печеру, він підповз до однієї з кісток і почав її обгризати.
Саме в цю мить з печери вийшла Молода пома й помітила його. Але замість того щоб закричати, як близнята, вона причаїлась за скелею й нишком стала спостерігати. Кмітлива, пома одразу збагнула, що коли б вона навіть хотіла, не змогла б ні спіймати ла-ї, ні вбити його. Обійти непомітно й тихенько наблизитись до ла-ї було неможливо: між нею і звірятком не було ні кущів, ні якогось іншого укриття. Кинути в нього каменем чи ломакою вона теж не могла, бо ні того, ні іншого не мала під рукою, до того ж, і відстань була чимала.
Молодій помі неважко було зрозуміти і пожадливість ла-ї, і його тихе, тремтливе скавчання. Маленький, зовсім беззахисний ла-ї, мабуть, і справді був дуже голодний, якщо отак сміливо наблизився до печери й так накинувся на обглодані кістки… І чи вже тому, що Молода пома була сита, чи, може, у ній прокинувся материнський інстинкт, але хижий блиск в її очах погас, і вони засвітились цікавістю: який же малесенький і гарний цей ла-ї! Які нашорошені вушка! І який він слабенький та худий!..
В цю мить ла-ї підвів голову, втупив очиці у вхід до печери і, помітивши непорушну пому, що ніби приросла до скелі, припав до землі. Чорненький і вологий кінчик його носа швидко заворушився, ніби ла-ї намагався зрозуміти, чи та велика, дивна істота з вільно опущеними передніми кінцівками справді якась тварина, чи тільки тінь.
Так тривало якусь хвилину. Потім ла-ї враз обернувся і зник у кущах. А в наступні дні приходив знову. Дорослі й малі чунги то виходили з печери й надовго десь зникали, то знову поверталися й сиділи біля неї, і маленький ла-ї щоразу мусив тікати. Інколи чунги йшли з печери на цілий день, і тоді він обгризав кістки більш-менш спокійно. Проте ла-ї ніколи не зважувався наблизитись до входу в печеру, бо, крім запаху м’яса й крові, звідти йшов ще й якийсь інший запах. Цей незнайомий запах дуже лякав ла-ї, і він тримався на певній відстані од печери. Але цей запах і оберігав його, оскільки не підпускав хижаків до печери; маленький ла-ї інстинктивно відчував це, тому неподалік від неї почував себе в безпеці.