І раптом маленький ла-ї зник. Спочатку чунги навіть не помітили його відсутності, а помітивши, не звернули на це уваги. Тільки близнята та Молода пома дивувалися, де він міг подітися, й довго шукали його в темних норах печери та в кущах. Потім вони почали забувати про нього і, мабуть, зовсім забули б, коли б він несподівано не з’явився знову. Чунги помітили, як він спинився оддалік від печери і зацікавлено дивився на них. Біля нього стояв другий — більший і сильніший ла-ї, з нашорошеними вухами, з білим животом і світло-рудою спиною.
Маленький ла-ї теж підріс, зміцнів, і чунги впізнали його лиш по перегризеній передній лапі. Вони радісно кинулися до. нього. Більший ла-ї відразу втік й швидко зник у лісі, а маленький на мить затримався, ніби розмірковуючи, що робити. Він подивився туди, куди побіг більший ла-ї, потім обернувся до чунгів, що наближалися до нього, помахав хвостом, облизався… І раптом, коли Молода пома вже майже була коло нього, підібгав хвоста, крутнувся на місці й щодуху помчав у ліс.
Прикро й сумно стало Молодій помі. І під впливом цього почуття вона зачмокала й вигукнула:
— Ху-ху-кву-а-а!
Наслідуючи її, маленькі чунги й собі загукали:
— Ху-ху-кву-а! Ху-ху-кву-а!
ДИМ НАД ПЕЧЕРОЮ
Одного разу вранці чунгів розбудило якесь незнайоме курликання. Воно долинало здалеку і то посилювалось, то затихало. Першими з печери вибігли два маленьких чунги, за ними кинулась Молода пома й решта чунгів.
Розвиднялось. На сході вже ясніло спокійне, чисте, сине небо. Високо над головами у чунгів воно було ще зоряне, темне, але зорі поступово втрачали свій яскравий нічний блиск і зникали одна за одною. На тлі світліючого небосхилу вирисовувались верхівки дерев, утворюючи гігантську ламану лінію.
Чунги почали озиратись. Їм здавалося, що те незнайоме курликання долинає з усіх боків і розлягається над усім лісом. Воно нагадувало тоненький писк великої кількості маленьких крі-рі, і чунги дивувалися: що б це могло бути?
Незабаром Молода пома помітила, що те курликання злітає з неба. Вона підвела голову і високо вгорі побачила якісь чорні цяточки. Витягнувшись у прямі лінії, вони парами пропливали в небі. Передні кінці тих ліній змикалися, утворюючи клин, а задні віддалялись один від одного й губилися в небесній синяві. Всі ці клини летіли один за одним і борознили майже все небо.
— Ха-хха-а! — крикнула Молода пома, здивована тим, ще бачила вперше в житті.
— Ха-кха-а! — закричали й інші чунги, які теж побачили тисячі й тисячі маленьких, ледь помітних у небесній височині, крі-рі.
А крі-рі повільно махали крилами, плавно летіли з півночі на південь і без упину кричали: «Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр!..»
— Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр! — почали підстрибувати маленькі чунги, наслідуючи крик крі-рі.
І коли з-за обрію випливло біле світило, деякі клини почали спускатися низько над лісом. Крі-рі сідали на дерева, на скелі, на землю, сідали з тихим курликанням і писком. Одні з них поправляли дзьобами пір’я на своїх крилах, другі клювали суху траву, а треті непорушно застигали, мабуть, стомлені тривалим перельотом. Вони були великі, більші, ніж та-ма, чорно-сірі й руді, з білим пір’ям на шийках та на хвостах, з довгими жовтими дзьобами. Деякі з них сіли біля самого входу в печеру. Чунги кинулись їх ловити і були вкрай здивовані: крі-рі зовсім їх не боялись. Певно, вони летіли з таких країв, де не було ні чунгів, ні інших тварин, і ніхто їх там не вбивав і не їв.
У той день чунгам не треба було викопувати корені та цибулини або шукати якусь іншу поживу. Крі-рі сідали їм просто на голови, і чунгам лишалося тільки ловити їх і їсти. Маленьким чунгам дуже сподобалось пір’я з білими плямами; вони збирали його й ховали в найтемніших кутках печери. Молода пома почала оббирати м’які пушинки, що поналипали на її закривавлені пальці й губи, й чіпляти їх собі на груди, стегна й живіт.
Крі-рі цілими табунами сідали ще багато днів, і чунги були цим дуже вдоволені. Вони майже не виходили з печери, а проте їжі мали вдоволь. Маленьким чунгам набридло ловити крі-рі та бавитись їхнім пір’ям, і вони знову почали гратися на старому дуплястому дереві, яке закривало щілину в скелі. «Кух-кух-кух!» озивалось дерево під ударами їхніх камінців, і обидва весело повторювали:
— Кух-кух-кух!
Потім близнята почали вдаряти по стовбурові не камінцями, а гілками. Від цього вони діставали ще більше задоволення, оскільки могли вдаряти дужче, і звук виходив якимсь особливим. А то одного разу котрийсь із них знайшов довгу, рівну, дуже суху гілляку й почав ударяти нею по стовбуру. Другий, що стояв по той бік дерева, схопив гілляку за кінець і потяг до себе. Гілляка сковзнула по оголеному, висхлому стовбуру, і від її тертя об дерево подулося виразне: «Скрррипп!» Перший близнюк гнівно смикнув гілляку до себе. Гілляка знову сковзнула по стовбуру, і знову почулося: «Скрррипп!» Цей звук одразу привернув увагу й викликав зацікавлення в обох близнят. І точнісінько, як перед тим, коли вони намагались відібрати гілляку один у одного, маленькі чунги почали — тепер уже ритмічно — терти нею по стовбуру, щоб знову почути дивне скрипіння. Потрапивши в жолобинку між двома наростами на стовбурі, гілляка ковзала весь час по одному й тому самому місці й приспівувала: «Скрррипп-скрррипп-скрррип!»