Гра цілком захопила маленьких чунгів, вони почали трохи швидше терти гіллякою по стовбуру.
— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — радісно схлипували вони дедалі частіше в лад ритмічному тертю гілляки, а стовбур відповідав їм: «Скрррипп-скрррипп-скрррипп!»
Вони вже настільки захопилися грою й так швидко терли гіллякою, що скрипіння злилося в суцільний звук.
Присівши біля них на осонні, дорослі чунги дивилися на їх гру і байдуже слухали їхнє швидке схлипування. Одна пома чухала спину старому чунгові, який уже так схуд, що у нього повипиналися всі ребра, а живіт страшенно роздувся. Молода пома бавилася пушинками, що поприлипали до її тіла: вона легенько дмухала на них, і вони літали над нею в повітрі. Сміливий ліниво й поважно мружився. Голобедрий знайшов і тепер зацікавлено розглядав довгастий кремінь, із справжнім вістрям, до того ж, ще й плоский з обох боків. Краї цього кременю були такі гострі, що Голобедрий, схопивши його, ненароком навіть порізав пальці, і тепер на них засохла кров. Йому вже не раз доводилось поранити чи порізати руку або ногу, але він завжди більше звертав увагу на біль, ніж на саму рану. Але цей поріз видався йому якимось особливим і незвичайним. Він не знав, що каменем можна так легко порізати пальці, ледве доторкнувшись до нього… Тепер він крутив кремінь у руці значно обережніше, намагаючись не натиснути на його гострі краї, бо камінь знову міг його порізати. О, таким каменем можна вбити тварину значно легше. Точнісінько так, як загостреною ломакою…
Раптом вся група здригнулася від несподіваного крику. Крикнула Молода пома, яка весь час стежила за маленькими чунгами. Захопившись грою, обоє близнят з шаленою швидкістю терли гіллякою по стовбуру, і з того місця, де вона найбільше торкалася дерева, мов з вогнища, тоненькою цівкою вився дим. Побачивши цей дим, Молода пома скрикнула з несподіванки, а решта чунгів заревла в один голос і злякано посхоплювалася з місць. Від цього реву близнята опам’яталися, кинули гілляку й підбігли до Брунатної поми, ніби рятуючись від якоїсь небезпеки.
«Вогонь, вогонь!» — така була перша думка у Сміливого й Голобедрого, у Брунатної поми і в усіх інших чунгів. Але звідки взявся цей вогонь? Небо було чисте і ясне, біле світило спокійно сяяло в ньому, не чути було й ніякого гуркоту. А малі чунги гралися не з камінням, а з деревом… До того ж, ніхто не бачив ніяких іскор, а тільки дим, що маленькими цівочками вився у повітрі…
Усі мерщій підбігли до дерева. Сміливий схопив гілляку й підняв її, але раптом кинув і почав хукати на долоні; очі в нього розширилися від несподіванки: гілляка посередині була така гаряча, що він обпік собі пальці. Скрикнули від болю й Молода пома та Голобедрий чунг, що майже одночасно торкнулися пальцями того місця, яким гілляка терлася об стовбур і де було помітне обвуглення та звідки вився димок: від швидкого тертя сухої гілляки об сухий стовбур виник вогонь, але такий слабенький, що його навіть непомітно було при ясному денному світлі.
Для чунгів, які пам’ятали пожежу в лісі, бачили, як кинутий з неба вогонь запалив дерево, вогонь уже не являв собою незбагненної таємниці; тим паче, що вони вже й самі ударом каменя об камінь одного разу видобули іскри, від яких потім спалахнула суха трава і кущ. Тепер вони добре розуміли, що сталося. Але як вогонь міг народитися з нічого? І чому немає ніякого полум’я?
Голобедрий заспокоївся і знову помацав рукою обгоріле місце на стовбурі. Вогонь погас, і дерево було вже ледь тепле. І можливо, чунги так і не побачили б вогню, коли б не догадка Сміливого. Досвідченіший і кмітливіший за інших, він схопив довгу гілляку, поклав її на почорнілу жолобинку й почав терти: вперед-назад, вперед-назад… Так своєю грою маленькі чунги наштовхнули його на догадку про те, до чого сам він, можливо, ніколи б не додумався.