Чунги з інших печер помітили його і всі прийшли подивитися. Вони дивилися, як горить всередині печера, дивувалися, схлипували й підскакували. А в печеру вже не можна було увійти — так було в ній жарко й димно.
Майже весь день чунги лишалися зовні, доки вогонь не погас і весь дим не вийшов. А коли увійшли всередину, в печері було дуже жарко. Замість гілля лежала велика купа жару. Дим з головешок, що вже догоряли, тепер здіймався просто вгору й виходив крізь щілину в скелі.
Чунги переночували біля багаття, в теплі, а вранці розгребли попіл, знайшли жар і поскладали на нього недогорілі головешки. Вогонь ожив знову, і рано-вранці над печерою знову з’явилася тонка цівка синюватого диму; це сталося вперше не тільки в житті чунгів, айв усій історії землі.
Чунги ще багато днів підтримували той вогонь. Вони залишали його й виходили з печери, тільки коли були дуже голодними, але й тоді пам’ятали про нього і повертались якомога швидше. І, згадавши про те, як вони знаходили колись на згарищі печених тварин і плоди, чунги почали носити в печеру крі-рі, та-ма та інших дрібних тваринок і пекти їх на вогні.
Та якось уночі вогонь погас, і від нього лишився тільки чорний попіл… Чунги довго розгортали його, а потім дуже Засмутилися: вогонь таки вмер. Сміливий і Голобедрий підійшли до щілини в скелі і сумно подивилися на обвуглені залишки величезного стовбура: вже не було ні стовбура, ні довгої сухої гілляки, якими можна було б знову добути вогонь. І нікому не спало на думку скористатися з іншого сухого дерева. Відтоді вже більше не здіймався над печерою синюватий дим. Залишився тільки чорний попіл, в якому маленькі чунги почали бавитись. Вони геть вимастились, і це їм дуже сподобалось. Сподобалося це й дорослим чунгам, і вони також почали наслідувати близнят. Молода пома обмастила собі живіт та стегна і, щоразу дивлячись на себе, вдоволено хихикала — так гарно їй це здавалося…
ТАК ВОНИ ЗАТУЛИЛИ ВСЮ ЩІЛИНУ…
Зовсім похолодніло. Земля на світанку вкривалася памороззю, а віти на деревах одягалися в іній. Небо лишалося чистим і ясним, але біле світило вже не гріло.
Вітру однак не було, і в печері, де сиділа група Сміливого, було тепло й затишно. Погано було тільки те, що біля печери вже не сідали крі-рі, тварин у лісі стало дуже мало, і чунгам лише вряди-годи випадало їсти м’ясо. До того ж, великі хижаки стали зажерливішими й лютішими, а ла-ї та іводи знову почали збиратись великими зграями. Вони весь час крутилися біля печер чунгів, а вночі насмілювались наближатися навіть до входів. Для чунгів це було погано, бо вони мусили завжди бути насторожі, щоб мо-ка або якийсь інший хижак не заліз до печери. Це примусило малі групи чунгів об’єднатися в більші й перебратися у великі печери; усі збирали в купи каміння біля своїх печер, щоб було чим відганяти звірів ще здалеку. Деяким групам стало тісно, але чунги не сварилися між собою, — навпаки, дуже раділи, бо від цього вимушеного скупчення у печері ставало тепліше.
Одноокий та Полохливий, які разом з іншими приєдналися до групи Сміливого, теж збирали й носили каміння. Обидва давно вже забули, як колись ганебно втікали від мо-ка та вига; забули про це й інші чунги. Але все-таки неприємне почуття, викликане їх вчинком, залишило у свідомості чунгів глибокий слід, та й самі вони вже без видимої причини почували себе ніби в чомусь винними, нітились і зіщулювались під неприязними поглядами інших. Обидва чунги залишились самотніми, оскільки поми й досі нехтували ними, а самі вони не зважувались виходити на єдиноборство за яку-небудь з них.
Носили й збирали каміння й маленькі близнята. Лише старий чунг сидів і нічого не робив. Він уже недобачав, зовсім ослаб, так що ледве міг ходити. І якщо він досі не вмер з голоду, то лише тому, що інколи чунги, повертаючись з лісу, приносили з собою якусь недогризену по дорозі кістку і, ситі, кидали її біля печери. Старий підповзав до кістки й починав її догризати.
Ліс збіднів на їжу ще дужче, і чунги почали голодувати. Вони обдивлялись кожен кущ, кожне дупло і кожне лігво, обнюхували й обмацували всякий предмет, повз який їм доводилось проходити, і їли все, що їм здавалося їстівним. Вони просто стали всеїдними і вже їли навіть те, чим досі гидували. Так, одного разу Брунатна пома знайшла в кущах купа, який лежав, згорнувшись у клубочок. Купа не можна було взяти руками, бо гострі колючки його ранили руку до крові. Але Брунатна пома перевернула його гілкою і проштрикнула наскрізь. Куп витягся і вмер. І вона, що раніше гидувала купом і відверталась від нього, роздерла його пальцями, жадібно почала їсти й дозволила тільки двом близнятам відкусити по шматочку його м’яса.